Голі по пояс, Карло й Марен, зігнуті під байдужим сонцем, вчепилися двома руками у крупнокаліберні пневматичні молотки. У повітрі лунав глухий тріск моторів і гарчання компресора, що працював на певній відстані. Вони працювали без перепочинку, напівзасліпле-ні потоками викидів піску, що липнув до їхньої вологої шкіри. Одну міру дороги вже вирівняли, і краї траншеї чітко й гостро височіли обабіч. Робітники розрізали дюну й стабілізували її на середньому рівні пустелі, який розрахували Анна й Анжель, ґрунтуючись на попередніх топографічних даних, але цей рівень виявився нижче за поверхню землі, по якій зазвичай ходять. Тому цю частину дороги довелося прокласти по дну котлована, зсипавши пісок купами обабіч.
Атанагор нахмурив брови.
— Мило тут буде!.. — промимрив він.
Бронза нічого не відповіла. Вони підійшли до двох робітників.
— Добрий день, — сказав археолог.
Карло підняв голову. Він був високим блондином з блакитними очима, налитими кров’ю так, що здавалося, ніби вони не бачать співрозмовника.
— Привіт!.. — промимрив він.
— Справа посувається... — оцінила Бронза.
— Твердо, — сказав Карло. — Земля тверда. Мов камінь. Тут лише верхній шар пісок.
— Це неминуче, — пояснив Атанагор. — Тут ніколи не буває вітру, тож пісок кам’яніє.
— А чому ж у такому разі не на поверхні? — запитав Карло.
— У шарах, куди проникає сонячне тепло, — пояснював Атана-гор, — не може відбуватися скам’яніння.
— А! — відгукнувся Карло.
Тепер Марен перестав копати.
— Якщо будемо зупинятися, — сказав він, — цей покидьок Арлан впаде нам на голову.
Карло знову ввімкнув свій пневматичний молоток.
— Ви що, самі мусите це все робити? — запитав Атанагор.
Йому доводилося кричати, щоб перебити пекельний гуркіт молотка. Довгий сталевий бур атакував пісок, здіймаючи ключі синюватого пилу; витривалі руки Карло стискали два горизонтальні руків’я з певним відчаєм.
— Самі. — сказав Марен. — Решта поїхала по баласт.
— Усі три вантажівки? — крикнув Атанагор.
— Так, — відповів у тон Марен.
У нього була каштанова волохата шевелюра, шерсть на грудях і обличчя спустошеної дитини. Його погляд відірвався від археолога й зупинився на молодій жінці.
— Це хто? — запитав він археолога, знову вимкнувши молоток.
— Мене звуть Бронза, — сказала вона, протягуючи йому руку. — Ми робимо ту саму роботу, що й ви, але під землею.
Марен усміхнувся й обережно потиснув енергійні пальці своєю сухою потрісканою долонею.
— Привіт, — сказав він.
Карло став рити далі. Марен з жалем поглянув на Бронзу.
— Нам не можна зупинятися через Арлана. Якби не це, пішли б випити по чарочці.
— А твоя дружина?.. — скрикнув Карло.
Бронза розреготалася.
— Вона така ревнива?
— Та ні, — відповів Марен, — вона чудово знає, що в мене серйозні наміри...
— А в тебе б інакше й не вийшло, — зазначив Карло. — Не надто багато вибору в цьому краї.
— Побачимося в неділю, — пообіцяла Бронза.
— Після меси, — додав, жартуючи, Марен.
— Тут не ходять до меси.
— Тут є відлюдник, — сказав Атанагор. — Теоретично, по неділях відлюдника будуть відвідувати.
— Хто таке сказав? — запротестував Марен. — Я б краще випив з цією крихіткою.
— Абат прийде вам усе пояснити, — сказав археолог.
— От дідько, — відгукнувся Марен, — я не люблю священиків.
— А що тобі ще робити? — зазначив Карло. — Будеш гуляти з дружиною й малими?
— Я теж не люблю священиків, — сказав Атанагор, — але цей не такий, як інші.
— Нехай так, — сказав Марен, — але він все одно в сутані.
— Він такий веселун, — сказала Бронза.
— Такі найнебезпечніші.
— Рухайся, Марене, — нагадав Карло, — а то цей покидьок Арлан впаде нам на голову.
— Ну то поїхали. — пробелькотів інший.
Пневматичні молотки знову взялися за свою брутальну перкусію, а пісок знову зафонтанував у повітря.
— До побачення, хлопці, — сказав Атанагор. — Випийте по келишку в Барріцоне й запишіть на мій рахунок.