— Не знаю. Сам чекаю.
— Гаразд.
Анжель опустив голову, глянув на свої ноги, не побачив у них нічого особливого й знову підняв голову.
— До побачення, — сказав він.
— До побачення, — сказав Амадіс. — Не думайте про Рошель. Анжель вийшов, але відразу повернувся.
— А де вона?
— Я відправив її на зупинку 975-го за пошту.
— Добре, — сказав Анжель.
Він вийшов з кімнати, зачинивши двері.
VI
Чому цей вид інваріантності не піддали традиційному тензорному аналізу?
— Готово! — повідомив інтерн.
— Крутіть! — віддав команду Жуйрук.
Енергійним жестом інтерн запустив ґвинт з міцного дерева. Мотор чхнув, видав гидку відрижку, і ґвинт пішов у зворотний бік. В інтерна вирвався пронизливий крик, і він схопився лівою рукою за праву.
— Отак! — сказав Жуйрук. — Я ж вам казав пильнувати.
— Ім’я Господа! — кричав інтерн. — Ім’я Господа імені Господа дідькового імені! Як же воно жахнуло!
— Покажіть-но.
Інтерн простягнув руку. Ніготь на вказівному пальці був повністю чорний.
— Нічого страшного, — сказав Жуйрук. — Палець на місці. До наступного разу.
— Ой ні.
— Так-так, — відказав Жуйрук. — Тож пильнуйте.
— Але я пильную, — сказав інтерн. — Я ні на хвилинку не втрачаю пильності, це цей ім’я Господа дідькового імені мотор весь час зазіхає на мої лапки. Він мені в печінках сидить!
— Якби ви не зробили те, що ви зробили... — повчально мовив професор.
— Ох, знову цей стілець, скільки можна.
— Гаразд.
Жуйрук відступив, зібрався з силами й запустив інтернові прямісінько в щелепу.
— Ох!.. — простогнав той.
— Рука більше не турбує, чи не так?
— Р-р-р... — відгукнувся інтерн.
Здавалося, він готовий вкусити.
— Крутіть! — наказав Жуйрук.
Інтерн припинив ричати й заплакав.
— О ні! — вигукнув Жуйрук. — Досить! Ви весь час рюмсаєте, і немає цьому ні кінця ні краю! Це вже стає божевіллям. Дайте мені спокій і крутіть ґвинта... На мене ваші сльози більше не діють.
— Але вони ніколи й не діяли, — роздратовано зауважив інтерн.
— Саме так. Не розумію, як у вас вистачає нахабства наполягати.
— Ну гаразд, — здався інтерн. — Більше не наполягаю.
Він попорпався в кишені й видобув відразливого носовика. Жуй-рук втрачав терпець.
— Ви будете працювати чи дідько з вами?
Інтерн висякався й поклав носовичка назад до кишені. Після цього він боязко підійшов до мотора й підготувався запускати ґвинт.
— Давайте! — скомандував Жуйрук.
Ґвинт зробив два оберти, мотор раптом поплювався й запрацював, лаковані лопаті злилися в сірому вихорі.
— Збільшіть тиск, — сказав Жуйрук.
— Так я обпечуся! — запротестував інтерн.
— Ох, який ви... — поступився професор.
— Дякую, — сказав інтерн.
Він поправив маленький важіль.
— Зупиніть мотор! — віддав команду Жуйрук.
Повернувши штифт, інтерн перекрив доступ палива, і мотор завмер, непевно похитуючи своїм ґвинтом.
— Добре, — сказав професор. — А тепер підемо спробуємо на відкритому повітрі.
Інтерн зберігав набурмосений вираз обличчя.
— Давай-но! — закликав Жуйрук. — Побільше завзяття, дідько! Це не похорон.
— Поки ні, — уточнив інтерн, — але скоро до цього дійде.
— Беріть літак і ходімо, — сказав професор.
— Відправимо його у вільний політ чи прив’яжемо?
— У вільний, звісно. Інакше навіщо я приїхав у пустелю?
— Ніде я не почувався менш самотнім, ніж у цій пустелі.
— Припиніть жалітися, — сказав Жуйрук. — Знаєте, тут є гарна дівчина. Шкіра в неї чудернацького кольору, але про форми нічого поганого не скажеш.
— Справді? — зацікавився інтерн.
Здавалося, він ставав чимраз доброзичливішим.
— Звісно, — відгукнувся Жуйрук.
Інтерн підняв розкидані складники літака, які належало зібрати назовні. Професор задоволено оглянув кімнату.
— Хороша в нас тут маленька санчастинка вийшла, — сказав він.
— Так, — погодився практикант. — Для того, чим ми тут займаємося. У цій глушині ніхто не хворіє. Я потроху забуваю все, що знав.
— Так ви будете менш небезпечним, — запевнив Жуйрук.
— Я не небезпечний.
— Не всі стільці поділяють вашу думку.
Інтернове обличчя набуло королівськи-блакитного відтінку, а вени на скронях стали судомно пульсувати.
— Послухайте, — сказав він. — Ще слово про цей стілець, і я...