— Ох, та це я знаю. Але у вас дар лізти не у свої справи.
— Мені було краще там, — сказав інтерн.
— Мені теж, — сказав Жуйрук.
— У мене хандра.
— Минеться. Це все пісок.
— Це не пісок. Мені не вистачає медсестер, інтернів, хворих.
— І стільців, чи не так? — в’їдливо додав Жуйрук.
Інтерн похитав головою, і вираз гіркоти плямами виступив на його обличчі.
— Ви все моє життя цим мені докорятимете?
— Це довго не триватиме, — відказав Жуйрук. — До старості ви не доживете. У вас надто шкідливі звички.
Інтерн завагався, відкрив був рота, але закрив, так нічого й не промовивши. Він узявся смикати циліндр і мотор. Жуйрук побачив, що інтерн підскочив і подивився на свою руку так само, як півгодини тому: велика діра кровила на його долоні. Він повернувся до Жуйрука. Він не плакав, але зблід, а губи його позеленіли.
— Він мене вкусив... — пробелькотів він.
— Що ще ви йому такого зробили? — запитав Жуйрук.
— Та нічого. — відповів інтерн і поставив літака на пісок. — Боляче.
— Покажіть, що там у вас.
Він простягнув руку.
— Дайте мені вашу хусточку, — сказав Жуйрук.
Інтерн подав свою огидну ганчірку, і Жуйрук сяк-так перев’язав йому руку, демонструючи ознаки підкресленої відрази.
— Ну як?
— Нічого, — сказав інтерн.
— Я сам його запущу, — сказав професор.
Він підібрав літак і спритно запустив мотор.
— Обхопіть мене за талію!.. — крикнув він інтернові, перекриваючи шум мотора.
Інтерн схопив його обома руками. Професор відреґулював вхідний клапан, і ґвинт закрутився так швидко, що краї лопатей стали забарвлюватися у тьмяно-червоний колір. Інтерн учепився в Жуй-рука, що хитався від лютого вихору, який підняла модель.
— Запускаю, — повідомив Жуйрук.
«Пінґ-903» вирвався, наче куля, й за кілька секунд зник з виду. Вражений студент послабив хватку й плюхнувся на землю. Він сидів, втупившись порожнім поглядом у точку, де щойно зник літак. Жуйрук шморгнув носом.
— Мені рука болить, — сказав інтерн.
— Розмотайте цю ганчірку, — звелів професор.
На долоні зяяла рана, навколо якої здіймалися зеленаві окрайці. У червоно-чорному центрі вже пінилися маленькі швидкі бульбашки.
— Овва!.. — вигукнув Жуйрук, схопивши інтерна за руку. — Негайно йдіть обробіть!..
Звівшись на м’які ноги, інтерн рушив чвалом. Так вони двоє бігли до готелю Барріцоне.
— А літак? — запитав інтерн.
— Схоже на те, що він працює, — відповів Жуйрук.
— Він повернеться?
— Думаю, так. Я його на це налаштував.
— Він дуже швидко літає...
— Так.
— Як він зупиниться?
— Не знаю. — відповів Жуйрук. — Я геть про це не подумав.
— Це все цей пісок. — сказав інтерн.
Вони почули різкий звук, і щось просвистіло в метрі над їхніми головами; потім трапилося щось на зразок вибуху й у віконному склі першого поверху прорізалася чітка дірка у формі «Пінґа». Зсередини чулося, як падають одна за одною пляшки й розбиваються об землю.
— Я вперед, — сказав Жуйрук.
Інтерн зупинився й провів поглядом чорний силует професора, що кулею збігав з пагорба. Яскраво-жовтий комір миготів над його старомодним рединґотом. Він відчинив двері й зник у готелі. Інтерн глянув на свою руку й рушив далі важкими непевними кроками.
VII
Анжель сподівався знайти Рошель і супроводити її до Амадісово-го кабінету. Він поспішав через дюни, швидко крокуючи на підйомах і збігаючи великими кроками на спусках. Його ноги заглиблювалися далеко в пісок з м’яким приглушеним шумом. Часом він наступав на пучок трав і чув хрускіт жорстких стебел і запах свіжої смоли.
Зупинка 975-го була розташована на відстані двох вимірів від готелю. Анжелевою ходою це були дрібниці. Він побачив на вершині дюни
Рошель, що поверталася. Він саме був у западині. Він хотів побігти, щоб піднятися на пагорб, але не зміг, тож вони перетнулися на півдорозі.
— Добрий день! — сказала Рошель.
— А я за вами.
— Анна працює?
— Думаю, так.
Настала мовчанка. Невдалий початок. На щастя, Рошель підвернула ногу й взяла за руку Анжеля, щоб урівноважити свою ходу.
— Не дуже-то зручно ходити по дюнах, — зауважив Анжель.
— Так, особливо на підборах.
— Ви завжди виходите на підборах?
— Ох, я не часто виходжу. Здебільшого я лишаюся в готелі з Анною.
— Ви дуже його любите? — запитав Анжель.
— Так, — відповіла Рошель. — Він неймовірний чистюля, чудово збудований і дуже здоровий. Я страшенно люблю спати з ним.
— Але інтелектуально... — не завершив Анжель.