Він намагався не думати про слова Рошель. Вона засміялася.
— Інтелектуально я отримую те, чого хочу. Коли закінчую працювати з Дюдю, мені не хочеться провадити інтелектуальні розмови!..
— Він ідіот.
— В будь-якому разі свою справу він знає, — сказала Рошель. — Запевняю вас, що стосовно роботи вчити його не треба.
— Негідник він.
— Він дуже милий з жінками.
— Він огидний.
— Ви думаєте лише про фізичний бік.
— Неправда. — відказав Анжель. — З вами — так.
— Ну скільки можна, — сказала Рошель. — Мені подобається з вами розмовляти. Мені подобається спати з Анною. І мені подобається працювати з Дюдю. Але я не можу навіть уявити, щоб я спала з вами. Це мені здається непристойним.
— Чому? — запитав Анжель.
— Ви надаєте цьому надто багато ваги.
— Ні, я надаю цьому ваги з вами.
— Не кажіть такого. Мені. це неприємно. і навіть трохи відразливо.
— Але я вас люблю, — сказав Анжель.
— Ну так, ви мене любите, звісно. Мені це приємно. Я вас теж люблю так, як любила б брата. Я вам це вже казала. Але я не можу з вами спати.
— Чому?
Вона коротко розсміялася.
— Після Анни, — сказала вона, — у мене є лише одне бажання — виспатися.
Анжель не відповів. Тягнути її було важко, адже її туфлі заважали йти. Він поглянув на її профіль. На ній був тонкий плетений светр, через який проступали верхівки її грудей, трохи ослаблих, але все ще звабливих. У неї була вульґарна лінія підборіддя, яку Анжель любив більше за будь-що на світі.
— Що вас примушує робити Амадіс?
— Він диктує мені листи й звіти. У нього завжди вистачає роботи для мене. Замітки про баласт, про технічних виконавців, про археолога, про що завгодно.
— Мені б не хотілося, щоб ви... — затнувся Анжель.
— Щоб я що?
— Нічого. Якщо Анна звідси поїде, ви поїдете з ним?
— Чому ви хочете, щоб Анна поїхав? Будівництво ще не скоро завершиться.
— Ох, — відповів Анжель. — Я не хочу, щоб Анна їхав. Але якщо він більше вас не любитиме?
Вона засміялася.
— Ви б так не казали, якби бачили.
— Я не хочу цього бачити, — мовив Анжель.
— Звісно, — сказала Рошель. — Це було б гидко. Ми не завжди чемно поводимося.
— Мовчіть! — попросив Анжель.
— Ви мене втомили. Ви завжди сумний. Це нестерпно нудно.
— Але я вас кохаю!.. — наголосив Анжель.
— Ну так. Ось це нестерпно нудно. Коли я набридну Анні, я дам вам знак. — Вона знову засміялася. — Ви ще довго в парубках ходитимете!..
Анжель не відповів. Вони підходили до готелю. Раптом почувся пронизливий свист і гуркіт вибуху.
— Що це? — розгублено запитала Рошель.
— Не знаю, — відповів Анжель.
Вони зупинилися й стали прислухатися. Навколо була лише всеосяжна велична тиша. Потім почувся непевний брязкіт скла.
— Щось трапилося... — сказав Анжель. — Ходімо швидше!..
Це був чудовий привід, щоб міцніше її обійняти.
— Лишіть мене. — сказала Рошель. — Ідіть подивіться, що там. Я вас лише затримую.
Анжель зітхнув і пішов, не обертаючись. Рошель обережно посувалася на своїх надто високих підборах. Стало чутно шум голосів.
Він побачив у заскленій стіні дірку з чіткими контурами. Земля була всипана шматочками скла. У залі метушилися люди. Анжель штовхнув двері й зайшов. Усередині були Амадіс, інтерн, Анна й лікар Жуйрук. Перед стійкою лежало тіло Жозефа Барріцоне. Йому бракувало верхньої половини голови.
Анжель підняв очі й побачив на протилежній до скляного фасаду стіні застряглий по саме шасі в цегляному муруванні «Пінґ-903». На його верхній лівій частині була маківка Піпетки, що повільно сповзала на загострений край крила й плюхнулася на підлогу з глухим ударом, пом’якшеним Піпетковим чорним кучерявим волоссям.
— Що тут трапилося? — запитав Анжель.
— Це все літак, — пояснив інтерн.
— Я саме збирався повідомити йому, що завтра ввечері технічні виконавці почнуть розчленовувати готель. Були заходи, які потрібно було втілити. Слухайте, ну це просто нестерпно!
Здавалося, він звертався до Жуйрука, а той нервово смикав свою борідку.
— Треба його перенести, — сказав Анна. — Допоможіть мені.
Він взяв тіло під пахви, а інтерн взявся за ноги. Задкуючи, Анна прямував до сходів. Він повільно піднімався, намагаючись тримати якомога далі від себе криваву голову Піппо. Інертне й податливе тіло провисало в їхніх руках, майже зачіпаючи сходи. Інтерн дуже страждав від болю в руці.
Амадіс оглянув залу. Він подивився на лікаря Жуйрука. Подивився на Анжеля. Нечутно наблизившись, Рошель зайшла до кімнати.