— Аж до такої міри?
— Жити можна й з однією рукою, — сказав Жуйрук.
— Тобто без однієї руки, — уточнив Анжель.
— Так, — погодився Жуйрук. — Якщо розвинути цю тезу, взявши до уваги певні фундаментальні гіпотези, можна навчитися жити навіть і геть без тіла.
— Це неприйнятні гіпотези, — сказав Анжель.
— В будь-якому разі, — додав професор, — хочу вас попередити, що мене скоро кинуть за ґрати.
Анжель звівся. Вони знову віддалялися від готелю.
— Чому?
З внутрішньої лівої кишені професор Жуйрук дістав маленький записник і розгорнув його на останній сторінці. Там двома колонками вишикувалися імена. У лівій було на одне ім’я більше, ніж у правій.
— Дивіться, — сказав професор.
— Це список ваших хворих? — запитав Анжель.
— Так. У лівій колонці ті, кого я вилікував. А праворуч ті, хто помер. Поки ліворуч імен більше, я ходжу на волі.
— Як це?
— Я маю на увазі, що можу вбивати людей у межах кількості тих, кого я вилікував.
— Ви отак просто знічев’я їх вбиваєте?
— Так, звісно. Я щойно вбив Піппо, тож рахунок саме зрівнявся.
— То у вас запас був невеликий!
— Після смерті одного з моїх хворих, — розповідав Жуйрук, — два роки тому в мене трапилася неврастенія, тож я порішив чимало народу. По-дурному вийшло, я навіть цим ніяк не скористався.
— Але ви б могли знову лікувати й жити спокійно, — порадив Анжель.
— Тут ніхто не хворіє, — мовив професор. — Я ж собі хворих не вигадаю. Крім того, я не люблю медицину.
— А інтерн?
— Це теж моя провина. Якщо я його вилікую, мені його не зарахують. Проте якщо він помре...
— Натомість рука не рахується?
— Ох, ні, у жодному разі! — відповів професор. — У всякому разі просто рука — ні!
— Зрозуміло, — сказав Анжель і додав: — Чому ж вас таки посадять?
— Такий закон. Ви мали б знати.
— Знаєте, — провадив Анжель. — Загалом ніхто нічого не знає. Навіть люди, які мали б знати, тобто ті, хто вміє маніпулювати поняттями, їх обробляти і подавати їх так, ніби там є ориґінальна думка, ніколи не поновлюють фонду своїх ідей для мас. Як результат їхній спосіб висловлювання завжди на двадцять років випереджає предмет висловлювання. Внаслідок цього в них неможливо нічого навчитися, бо все в них зводиться до слів.
— Не варто занурюватися у філософські теорії, щоб пояснити мені, що ви не знаєте закону, — сказав професор.
— Безумовно, — погодився Анжель, — але треба ж десь прилаштувати ці рефлексії. Якщо йдеться саме про рефлексії. Як на мене, я схильний вважати їх простими рефлексами здорового індивіда, схильного констатувати.
— Констатувати що?
— Констатувати, об’єктивно й без упереджень.
— Можете додати: без буржуазних упереджень, — зауважив професор. — Так кажуть.
— Охоче, — погодився Анжель. — Отож індивіди, про яких ідеться, так довго й ґрунтовно вивчали форми думки, що ці форми затуляють від них думку як таку. А ткни їх у це носом, вони відразу закриють вам очі черговим зразком форми. Вони збагатили форму як таку численними складниками й вигадливими механічними застосунками й тепер намагаються поставити її на місце думки, фізична природа якої — рефлекторного, емоційного й сенсорного типу — цілком від них вислизає.
— Я нічогісінько не зрозумів, — сказав Жуйрук.
— Це як джаз, — пояснив Анжель. — Транс.
— Починаю здогадуватися, — сказав Жуйрук. — Ви маєте на увазі: так само як лише певні індивіди чутливі до цього, а інші — ні.
— Так, — підтвердив Анжель. — Це дуже цікаво бачити, коли перебуваєш у трансі, як люди продовжують говорити, маніпулюючи формами. Тобто коли відчуваєш думку. Як щось цілком матеріальне.
— Ви дуже туманно висловлюєтеся, — сказав Жуйрук.
— Я і не намагаюся бути зрозумілим, — відказав Анжель. — Страшенно нудно намагатися отак висловити словами щось, що ти ясно відчуваєш. Крім того, мені абсолютно наплювати, поділятимуть інші мою думку чи ні.
— З вами не посперечаєшся, — сказав Жуйрук.
— Думаю, що так — не посперечаєшся, — погодився Анжель. — Але врахуйте як пом’якшувальну обставину той факт, що я це вперше за весь час наважився на щось у цьому жанрі.
— Ви самі не знаєте, чого хочете, — резюмував Жуйрук.
— Коли я відчуваю задоволення в руках і ногах, — пояснював Анжель, — коли я можу бути м’яким і розслабленим, наче мішок з висівками, я знаю, що я маю те, чого хочу, тому що тоді я можу уявити собі, як це мало б бути.
— Ви мене зовсім збили з пантелику, — сказав Жуйрук. — Іманентна, імпліцитна, імперативна загроза, об’єктом якої я наразі є, не є за єством своїм — перепрошую за алітерацію — станом, далеким від нудоти, що межує з комою, в якому перебуває мій кістяк сорокарічного бороданя. Краще б ви поговорили зі мною про щось інше.