Карло й Марен перестали стукати, спершу щоб дати пройти абатові й Атанагору, а потім тому, що на сьогодні роботу було зроблено. Перед тим як продовжувати, потрібно було знести частину готелю, але спершу винести звідти тіло Барріцоне.
Опустивши свої важкі молоти, робітники повільно покрокували до складених стосами рейок і шпал, аби тим часом підготувати монтаж наступної секції. Профілі ґраційних підйомних механізмів з тонкої сталі вирисовувалися на тлі купи матеріалів, розрізаючи небо на прокреслені трикутники чорноти.
Робітники видерлися на насип, допомагаючи собі руками, бо схил був крутий, і спустившись з протилежного боку, зникли з поля зору абата і його супутника.
Останні зайшли до головної зали готелю, і Атанагор зачинив за собою скляні двері. Всередині було спекотно; запах медикаментів спускався зі сходів, накопичувався на рівні підлоги, забиваючись у доступні закутки й закапелки. У кімнаті не було ні душі.
Вони підняли голови й почули кроки на горішньому поверсі. Абат попрямував до сходів і піднявся, археолог пішов за ним. Від тамтешнього запаху нудило. Атанагор намагався не дихати. Вони опинилися в коридорі другого поверху й пішли на голос, що привів їх до кімнати, де лежало тіло. Вони постукали, і їм дозволили ввійти.
Те, що залишилося від Барріцоне, помістили у великий ящик, що якраз підійшов за розміром, адже нещасний випадок трохи вкоротив італійця. Решта черепа прикривала йому обличчя, закриваючи обличчя купою чорного кучерявого волосся. У кімнаті був Анжель, що розмовляв сам до себе й замовк, побачивши сторонніх.
— Добрий день! — сказав абат. — Як справи?
— Так-сяк... — відповів Анжель, тиснучи руку археологові.
— Мені здалося, ви розмовляли, — зауважив абат.
— Я боюся, що він знудиться, — відповів Анжель. — Намагаюся щось йому розповідати. Не думаю, що він мене чує, але від цього йому має бути спокійніше. Це був славний чолов’яга.
— Гидкий з ним трапився інцидент, — сказав Атанагор. — Бентежна історія.
— Так, — погодився Анжель. — Професор Жуйрук теж так вважає. Він спалив свою модель літака.
— От дідько! — вигукнув абат. — А я сподівався побачити її в дії.
— Це доволі страшне видовище, — сказав Анжель. — У всякому разі так здавалося.
— Чому так?
— Тому що нічого не видно. Вона надто швидко літає. Лише шум чутно.
— А де професор? — запитав Атанагор.
— Нагорі, — відповів Анжель. — Він чекає, коли за ним прийдуть.
— Чому прийдуть?
— Його список хворих зрівнявся, — пояснив Анжель. — І він боїться, що інтерн теж не видряпається. Зараз він, певно, саме відрізає йому руку.
— Теж через авіамодель? — запитав Малжан.
— Мотор вкусив інтерна за руку, — розповів Анжель. — У рану відразу потрапила інфекція. Тож тепер руку треба відтяти.
— Так не піде, — підсумував абат. — Б’юся об заклад, що ніхто з вас ще не ходив до відлюдника.
— Так і є, — зізнався Анжель.
— Як ви збираєтеся жити в таких умовах? — дивувався абат. — Вам пропонують першокласне святе діяння, що справді може втішити, а ніхто не ходить це побачити...
— Ми невіруючі, — сказав Анжель. — Особисто я думаю лише про Рошель.
— Вона гидка, — резюмував абат. — І коли ви могли б укласти в ліжко Атанагорову подружку!.. Ви просто огидні з вашою в’ялою жіночкою.
Археолог дивився у вікно й не брав участі в розмові.
— Мені так кортить переспати з Рошель, — сказав Анжель. — Я люблю її з такою силою, наполегливістю і відчаєм. Може, вас це смішить, але так воно є.
— Та їй на вас начхати! — не витримав абат. — Халепа й дідько! Якби я був на вашому місці!..
— Я з задоволенням поцілую Бронзу, — сказав Анжель, — і візьму її в обійми, але це не зробить мене менш нещасним.
— Ох, мені через вас погано! — сказав абат. — Сходіть до відлюдника, в ім’я святої трубки!.. Це вас змусить змінити думку!..
— Я хочу Рошель, — торочив Анжель. — Їй пора бути моєю. Вона чимраз більше псується. Її руки набули форми тіла мого друга, її очі більше нічого не виражають, підборіддя обвисло, а волосся стало жирним. Вона в’яла, це правда. Вона в’яла, як підгнилий плід, з запахом гарячої плоті, як у підгнилого плоду. І все одно вона мене вабить.
— Не треба займатися літературщиною, — сказав Малжан. — Підгнилий плід — це огидно. Він розчавлений і глевкий.
— Це просто дуже зрілий фрукт. — сказав Анжель. — Він більше ніж дозрілий. З одного боку, так навіть краще.
— Це розмірковування не для вашого віку.
— Віку не існує. Мені більше подобалося, якою вона була раніше. Але тепер я бачу це інакше.