ХІІ
Луїза: — Так.
Професор Жуйрук кинув ортоскопічний погляд навколо. Здавалося, усе в порядку. Інтернове тіло на операційному столі продовжувало лопатися й сходило бульбашками — єдина річ, яку лишалося прибрати. В кутку стояв великий оцинкований бак. Жуйрук підкотив до нього операційний стіл, скальпелем розсік ремені й перекинув тіло в резервуар. Він повернувся до етажерки з бутлями й пляшками, узяв дві й вилив їхній вміст на труп, що розкладався. Потім відчинив вікно й пішов геть.
Опинившись у своїй кімнаті, він поміняв сорочку, причесався перед дзеркалом, перевірив, як там борідка, і начистив черевики. Він відчинив шафу, намацав стос жовтих сорочок, обережно його взяв і переніс до Анжелевої кімнати. Потім, не повертаючись, не обертаючись, одне слово, без хвилювання, він спустився сходами вниз. І вийшов через чорний вхід. Там на нього чекала його автівка.
Анна працював у своїй кімнаті, а директор Дюдю диктував Рошель листи. Почувши гуркіт мотора, усі троє підскочили й виглянули з вікон. Проте джерело шуму було з іншого боку. Заінтриґовані, вони спустилися. Проте Анна відразу піднявся назад, боячись, що Амадіс докорятиме йому за те, що він покинув роботу в робочий час. Перед тим, як назавжди поїхати геть, професор Жуйрук зробив коло. Через гуркіт шестерень він не зміг розчути, що йому кричав Амадіс. Тому обмежився помахом руки й на максимальній швидкості подолав першу дюну. Спритні колеса танцювали на піску, розкидаючи в усі боки фонтани пилу. Проти світла вони здавалися ґраційними піщаними веселками, і професор Жуйрук з насолодою всотував усю цю поліхромію.
На верхів’ї дюни він ледве уник зіткнення зі спітнілим велосипедистом, одягнутим у формену бавовняну куртку тютюнового кольору й важкі, підбиті цвяхами черевики, над халявами яких виглядали шкарпетки з сірої вовни. Ансамбль велосипедиста доповнював кашкет. Це був інспектор, уповноважений арештувати Жуйрука.
Порівнявшись з велосипедистом, Жуйрук привітав його дружнім жестом, потім скотився схилом униз.
Він дивився на довколишній пейзаж, ніби спеціально створений для випробування авіамоделей, і, здавалося, відчув у руках несамовите тремтіння «Пінґа-903» тієї миті, коли той виривався з його обіймів на єдиний у своїй кар’єрі успішний політ.
«Пінґ» зруйновано, Барріцоне й інтерн тепер саме розкладаються, а він, Жуйрук, тікав з-під носа в інспектора, що прибув його арештувати, тому що в його маленькому записничку в правій колонці було на одне ім’я більше або ж у лівій колонці одного імені не вистачало.
Він намагався об’їжджати пучки блискучої трави, аби не руйнувати гармонію чистих кривих ліній пустелі — без тіней, адже сонце тут вічно стояло вертикально, хоча й ледь гріло, мляве й м’яке. Навіть на цій швидкості вітру майже не відчувалося, і, за винятком шуму мотора, він їхав у цілковитій тиші. Підйом, спуск. Йому подобалося форсувати дюни навскоси. Капризно наближалася чорна зона: то різко, то повільно й непомітно, залежно від напрямку, який професор задавав своєму пересувному механізмові. Він на хвильку заплющив очі. Ось уже майже вона. Останньої миті він повернув кермо на чверть оберту й віддалився від чорної зони по великій кривій, синусоїда якої точно повторювала вигин його думки.
Професорів погляд зачепився за два маленькі силуети, і він упізнав Олив і Дідіш. Вони бавилися в якусь гру, присівши на піску. Жуйрук прискорився й різко зупинився прямісінько біля них. Він вийшов з авто.
— Добрий день... — сказав він. — У що ви граєтеся?
— Ми полюємо на ірничок... — відповіла Олив. — У нас є вже мільйон.
— Мільйон двісті дванадцять, — уточнив Дідіш.
— Чудово! — схвалив професор. — Ви не хворієте?
— Ні, — сказала Олив.
— Не дуже, — підтвердив Дідіш.
— Що з тобою? — запитав Жуйрук.
— Дідіш проковтнув ірничку.
— От розтелепа, — сказав професор. — Вони, певно, гидкі на смак. Навіщо ти це зробив?
— Просто так, — відповів Дідіш. — Щоб побачити, що буде. Не така це вже й гидота.
— Геть здурів, — констатувала Олив. — Я більше не хочу за нього заміж.
— Маєш рацію. — схвалив професор. — А то раптом він і тебе примусить їсти ірнички, так?
Він погладив дівчинку по білявій голівці. Її волосся вигоріло на сонці прядками, а шкіра блищала гарною засмагою. Присівши над кошиком з ірничками, діти дивилися на професора з нетерпінням.
— Попрощаєтеся зі мною? — запропонував Жуйрук.
— Ви їдете? — запитала Олив. — А куди?