Археолог кивнув у відповідь. Вони з абатом йшли трохи попереду, за ними, обіймаючи Бронзу за талію, крокував Анжель.
— Вам сьогодні набагато краще, ніж минулого разу... — зауважила Бронза.
— Не знаю, — відповів Анжель. — Вірогідно, якщо ви так вважаєте. У мене таке відчуття, ніби от-от щось має трапитися.
Абат Малжан не вгавав:
— Взагалі-то я не допитливий, — сказав він, — але мені б дуже хотілося знати, чи він має рацію.
— Він, певно що, випробував це на собі, — зазначив Атанагор.
Бронза взяла Анжелеву руку у свої міцні пальці.
— Я б хотіла побути з вами певний час, — сказала вона. — Думаю, що після цього ви цілком вилікуєтеся.
— Не думаю, що цього досить, — відказав Анжель. — Ви справді дуже гарна. І це те, що я б залюбки зробив. Нехай це буде першим кроком.
— Ви вважаєте, що мене буде недостатньо?
— Не можу сказати, — провадив Анжель. — Мені треба позбутися нав’язливих думок про Рошель. Але це неможливо, бо я її кохаю. Це і є моєю нав’язливою думкою. Вас би, безумовно, вистачило; але наразі я в такому відчаї, що не можу нічого стверджувати. Після Рошель для мене настане мертвий період, шкода, що ви потрапляєте саме на цей час.
— Я не вимагаю від вас почуттів, — сказала Бронза.
— Вони або виникнуть, або ні, тому не варто на це покладатися. Я маю до цього прийти. Як бачите, з Рошель я ніяк не можу їх опанувати.
— Просто ви докладали замало зусиль.
— У моїй голові все переплуталося, — сказав Анжель. — Я щойно почав розплутувати цей клубок. Думаю, тут дуже зарадив каталітичний вплив пустелі, а в майбутньому я так само покладаюся на жовті сорочки професора Жуйрука.
— Він їх вам залишив?
— Обіцяв залишити.
Анжель поглянув на Малжана й археолога. Вони просувалися великими кроками: абат щось пояснював, жестикулюючи, на вершині дюни, до підніжжя якої Анжель і Бронза тільки-но підійшли. Голови піонерів почали спускатися з іншого боку, а потім і зовсім зникли за дюною. Западини в сухому піску так вабили, що Анжель зітхнув.
Бронза зупинилася й розтягнулася на піску. Все ще тримаючи Анжеля за руку, вона притягнула його до себе. Як завжди, на ній були лише шорти й легка шовкова блузка.
XV
Амадіс закінчував складати листи. Рошель писала з голосу, від цього по кімнаті ходили великі рухливі тіні. Дюдю запалив цигарку й відкинувся на спинку крісла. У правому куті стола ріс стос готової до відправлення кореспонденції, але 975-й не приходив уже кілька днів — отже, пошта прийде з запізненням. Ці перешкоди докучали
Амадісові. Мали прийти розпорядження, треба з ними ознайомити, можливо, замінити Жуйрука, уповноважити розв’язати проблему баласту, спробувати врізати зарплату всьому персоналу, крім Арлана.
Дюдю стрепенувся від того, що вся будівля струснулася від потужного удару. Він поглянув на годинника й усміхнувся. Саме час. Карло й Марен почали зносити готель. Частина будівлі, де розташовано Амадісів кабінет, лишиться, так само як Аннине місце роботи. Лише середину, кімнату Барріцоне, буде зруйновано. Жуйрукове й інтернове приміщення будуть розібрані частково. Кімнати Рошель і Анжеля теж чіпати не будуть. А технічні виконавці як жили, так і житимуть на першому поверсі та в підвалі.
Удари лунали через нерівні проміжки часу, серіями по три, тоді було чутно обвал каміння й штукатурки та дзенькіт шматочків скла по підлозі ресторану.
— Передрукуйте мені все це, — сказав Амадіс, — а потім подивимося, що можна вдіяти з поштою. Треба знайти якесь рішення.
— Гаразд, пане, — відгукнулася Рошель.
Вона поклала свого олівця й відкрила друкарську машинку, що, пригрівшись собі під чохлом, здригнулася від контакту з повітрям. Рошель заспокоїла її жестом руки й приготувала копірки.
Амадіс підвівся, порухав ногами, аби всі частини тіла стали на місце, й вийшов з кімнати. Рошель почула його кроки на сходах. Хвилинку вона подивилася в порожнечу, а потім взялася до роботи.
Велика зала першого поверху потонула у вапняковому пилові. Проти світла Амадіс розгледів силуети технічних виконавців, чиї важкі молоти падали й з видимим зусиллям знову піднімалися.
Затуливши носа, Амадіс вийшов з готелю через протилежні двері. Надворі він побачив Анну, що курив, заклавши руки в кишені.
— Добрий день!.. — сказав Анна, навіть не ворухнувшись.
— А як же ваша робота? — зробив зауваження Амадіс.
— Ви вважаєте, що в цьому шумі можна працювати?
— Питання не в цьому. Вам платять за те, щоб ви сиділи в кабінеті й працювали, а не за те, щоб прогулювалися з руками в кишенях.