— Я не можу працювати в цьому шумі.
— А Анжель?
— Уявлення не маю, де він, — відповів Анна. — Думаю, гуляє десь з археологом і кюре.
— Лише Рошель працює, — констатував Амадіс. — Вам має бути соромно. Крім того, я вам нагадую, що повідомлю Правління про вашу поведінку.
— Рошель виконує механічну роботу. Їй не потрібно думати.
— Коли вам за це платять, потрібно хоча б вдавати, — зазначив Амадіс. — Піднімайтеся у ваш кабінет.
— Ні.
Амадіс шукав, що б на це відповісти, але в Анни був такий дивний вираз обличчя.
— А сам-то ви теж не працюєте, — зауважив Анна.
— Я директор. Я наглядаю за роботою інших і стежу за її виконанням.
— І не подібно! — заперечив Анна. — Всім відомо, хто ви. Педераст.
— Амадіс усміхнувся.
— Можете продовжувати, мене це не ображає.
— У такому разі я не продовжуватиму, — сказав Анна.
— Що на вас найшло? Зазвичай ви ставитеся до мене шанобливіше. І ви, і Анжель, і решта. Що з вами всіма? Ви що, з глузду з’їхали?
— Вам цього не зрозуміти, — відказав Анна. — Нагадую вам, що в нормальному, тобто звичному, стані ви ненормальний. Від цього вам, певно, легшає. Але ми, люди більш-менш нормальні, час від часу потребуємо криз.
— Що ви маєте на увазі під кризами? Те, чим ви зараз займаєтеся?
— Я вам поясню. На мою думку...
Він затнувся.
— Я можу навести лише свою думку. Думаю, що решта. тих, що нормальні, сказали б вам те саме. А може, й ні.
Амадіс схвально кивнув і став виказувати ознаки нетерпіння. Анна сперся об стіну готелю, що все ще тремтів під різкими ударами залізних молотів. Він дивився поверх Амадісової голови й не поспішав з поясненнями.
— У певному сенсі, — мовив він, — у вас жахливо монотонне й нудне існування.
— Чому це?
Амадіс знову всміхнувся.
— Я б радше сказав, що бути педерастом — це ознака оригінальності.
— Нічого такого, — заперечив Анна. — Це по-дурному. Це вас неймовірно обмежує. Стаєте нічим більшим за це. Нормальний чоловік чи нормальна жінка можуть набагато більше, можуть приміряти набагато більше особистостей. Думаю, саме в цьому ви більш обмежені...
— По-вашому, педераст — людина ментально обмежена?
— Так, — підтвердив Анна. — Педераст чи лесбійка, чи будь-хто такого сорту страшенно вузьколобі. Не думаю, що це їхня провина. Але вони здебільшого цим пишаються. Натомість це лише незначний недолік.
— Це, безумовно, соціальний недолік, — сказав Амадіс. — Нас вічно утискають люди, що ведуть нормальний спосіб життя: я маю на увазі тих, хто спить з жінками чи має дітей.
— Дурниці городите, — відгукнувся Анна. — Мені не йшлося про зневагу людей до педерастів чи їхні насмішки над вами. Нормальні люди не почувають зверхності до вас. Це не вони вас утискають, насправді пригнічують вас соціальні рамки життя й особи, чиє існування зводиться до цих рамок. Але це не рахується. Мені вас шкода не тому, що ви об’єднуєтеся між собою навколо своїх примх, неприродності, умовностей і тому подібного. Насправді мені вас шкода саме через вашу обмеженість. Через якусь незначну аномалію функцій залоз чи мозку вам навішують етикетку. Це сумно вже саме по собі. Але далі ще гірше, бо ви примушуєте себе відповідати тому, що на цій етикетці. Аби вона говорила правду. Люди насміхаються над вами, як діти над немічними — не думаючи. Якби вони думали, їм би було вас шкода, хоча ваша вада незначна порівняно, скажімо, зі сліпотою. Урешті-решт, сліпі — це єдині немічні, з яких можна насміхатися, оскільки вони цього не бачать, але саме тому ніхто з них не кепкує.
— Чому в такому разі ви насміхаєтеся наді мною, обзиваючи педерастом?
— Тому що я розійшовся, тому що ви мій начальник і ваші уявлення про роботу мені нестерпні, тож я вдаюся до всіх засобів, навіть до несправедливих.
— Але ви завжди справно працювали, — дивувався Амадіс, — а потім раптом — бац! — і городите нісенітниці без упину.
— Ось це я й називаю бути нормальним, — пояснив Анна. — Могти реагувати, навіть якщо це трапляється після періоду отупіння чи втоми.
— Ви вважаєте себе нормальним, — наполягав Амадіс, — натомість спите до повного отупіння з моєю секретаркою.
— Я вже майже дійшов краю, — зізнався Анна. — Думаю, у нас з нею скоро все закінчиться. Мені хочеться сходити подивитися на негритянку...
Амадіс гидливо здригнувся.
— У вільний від роботи час робіть що хочете, — сказав він. — Але, по-перше, мені про це доповідати не треба. А по-друге, хутко повертайтеся до роботи.
— Ні, — повільно виголосив Анна.
Амадіс насупився й нервово провів рукою по втомленому волоссю.