— Урешті-решт, — наважився Карло, — якщо ти наважишся, я можу тобі допомогти.
Амадіс напружився.
— Я вам забороняю мене чіпати, — довів до відома він.
— Якщо ми дамо вам балакати, — сказав Карло, — ви нас точно пошиєте в дурні. Зрозуміло?
— Ви недоумки й скотиняки, — сказав Дюдю. — Беріться за лопати, інакше вам не заплатять.
— Нам це до одного місця, — відгукнувся Марен. — У вас там нагорі купа бабла, а нам ще жодного разу не заплатили. Ми самі візьмемо, що наше.
— Ви ще й крадії, — обурився Амадіс.
Кулак Карло накреслив коротку, жорстку й стрімку траєкторію, і щока в Амадіса хруснула. З його грудей вирвався стогін.
— Заберіть свої слова назад, — скомандував Марен. — Заберіть, інакше ви труп.
— Крадії, — повторив Амадіс. — Не робітники ви, а крадії!
Марен приготувався до нового удару.
— Облиш, — сказав Карло. — Не вдвох же на одного. Давай тепер я.
— Ти надто збуджений, — відказав Марен. — Ти його порішиш.
— Саме так, — підтвердив Карло.
— Я теж злий, — сказав Марен, — але якщо ми його вб’ємо, то він буде у виграші.
— Якби він злякався, було б набагато простіше, — сказав Карло.
— Крадії, — усе повторював Амадіс.
У Карло опустилися руки.
— Ви брудний педик, — сказав він. — Кажіть, що хочете. Що нам зробиться від патякання якогось там педика? У вас уже душа в п’яти втекла.
— Нічого подібного, — заперечив Амадіс.
— Чекайте, я скажу своїй дружині вами зайнятися, — пригрозив Марен.
— Досить, — сказав Амадіс. — Нумо повертайтеся до роботи.
— Який ви мерзотник! — вигукнув Карло.
— Крадії й недоумки, — сказав Амадіс.
Маренова нога копнула його в пах. В Амадіса вирвався приглушений крик, і, зігнувшись навпіл, він упав на землю. Мармиза в нього була геть біла, і дихав він, наче пес після пробіжки.
— Це ти дарма, — сказав Карло. — Я вже геть заспокоївся.
— Ох, та нічого страшного, — завірив Марен. — Я несильно вдарив. Він зможе ходити хвилин за п’ять. Сам напросився.
— Так і є, — погодився Карло. — Маєш рацію.
Вони підібрали свої інструменти.
— Нас звільнять, — сказав Карло.
— Ну і нехай, — відгукнувся його товариш. — Хоч відпочинемо. Малі кажуть, що тут в пустелі повно равликів.
— Є таке, — погодився Карло. — Класну страву з них приготуємо.
— Коли залізницю буде завершено.
— Коли буде завершено.
Вони почули віддалений гуркіт.
— Тихо. Що це там? — насторожився Марен.
— Ох, це, певно, вантажівки повернулися.
— Тепер доведеться класти баласт, — засумував Марен.
— По всьому шляху... — додав Карло.
Марен зігнувся над своєю лопатою. Шум вантажівок наростав, поки не досяг свого максимуму. Потім робітники почули пронизливий вереск гальм, потому запанувала тиша.
ІІ
Абат Малжан схопив археолога за руку й пальцем вказав на хижу відлюдника.
— Ми прийшли, — сказав він.
— Чудово. Почекаймо на молодь... — запропонував археолог.
— О, я певен, що вони обійдуться і без нас, — сказав абат. Атанагор посміхнувся.
— Уся надія на Анжеля.
— Щасливчик! — зітхнув Малжан. — Я б не проти використати кілька звільнень на цю дівчину.
— Спокійно, спокійно. — заспокоїв його археолог.
— Під моєю сутаною, — зауважив Малжан, — б’ється мужнє серце.
— Серцем її і любіть, скільки вам забажається. — відказав археолог.
— Хм. Звісно, що. — погодився Малжан.
Вони зупинилися й, якщо можна так сказати, дивилися тепер назад. А саме позад себе п’ять секунд тому.
— А он і вони! — повідомив Атанагор. — А де ж Бронза?
— Це ж не Анжель, — зауважив абат, — це його приятель.
— Маєте гострий зір.
— Не в тому річ, — узявся пояснювати абат. — Просто не думаю, що Анжель такий розтелепа, аби так швидко впоратися з подібною дівчиною.
— Так, це справді хтось інший, — констатував Атанагор. — Ви його знаєте?
— Трохи. Він завжди або спить, або працює, або вправляється з секретаркою того педика.
— Він біжить. — сказав археолог.
Анна швидко наближався.
— Красивий хлопець, — зазначив Малжан.
— Його ж ніколи ніде не видно. Що це на нього найшло?
— Нині події набувають несподіваного повороту.
— Маєте рацію, — погодився археолог. — Бідний лікар Жуйрук. Вони змовкли.
— Добрий день! — сказав Анна. — Мене звуть Анна.
— Вітаю, — відповів Атанагор.
— Як ся маєте? — з цікавістю запитав Малжан.
— Краще, — відповів Анна. — Вирішив її кинути.
— Вашу коханку?