— Я чудово знаю, що вона у своїй кімнаті.
— Отже, моя хитрість не спрацювала, — констатував Амадіс. — От і все.
— Гаразд, я схожу за нею, — здався Анжель. — Вона все одно не прийде.
— Прийде.
— Вона любила Анну.
— Вона б і з вами переспала. Вона сама мені про це сказала. Вчора.
— Ви негідник, — сказав Анжель.
Амадіс не став відповідати. Здавалося, йому цілком байдуже.
— Вона б переспала зі мною, якби Анна досі був живий, — сказав Анжель.
— Та ні. Навіть тепер.
— Ви негідник, — повторив Анжель. — І брудний педераст.
— Ну от ви й вимовили це загальне слово. Отже, ви підете до неї. Загальне підштовхує до часткового.
— Так, піду.
Він підвівся, і пружини ліжка тихо зітхнули.
— Її ліжко не скрипить, — сказав Амадіс.
— Годі... — промимрив Анжель.
— Я вам це заборгував.
— Годі. Вас неможливо витримати. Забирайтеся звідси.
— Он воно як, — сказав Амадіс. — Сьогодні ви знаєте, чого хочете?
— Анна помер.
— То від чого це вас звільняє?
— Від мене. Я прокидаюся.
— Та ні, — заперечив Амадіс. — Ви чудово знаєте, що зараз ви підете й покінчите з життям самогубством.
— Я думав про це, — сказав Анжель.
— Спершу підіть приведіть Рошель.
— Йду по неї.
— Можете не поспішати, — сказав Амадіс. — Якщо захочете її втішити. чи ще щось. Але не надто її втомлюйте. У мене тут купа пошти накопичилася.
Анжель, не дивлячись, пройшов повз Амадіса. Директор лишився сидіти на стільці, чекаючи, поки зачиняться двері.
Тепер один кінець коридору готелю вів прямісінько в порожнечу. Перед тим, як іти до Рошель, Анжель підійшов до краю. Між двома розчленованими половинками готелю блищав залізничний шлях; коридор продовжувався з другого боку, ведучи до решти кімнат. Поміж рейками та шпалами сіре чисте каміння баласту спалахувало на світлі своїм слюдяним вістрям. Дорога губилася на горизонті з обох боків від фасадів, а невидиме Анжелеві нагромадження шпал і рейок майже зникло зі свого місця.
Двоє водіїв вантажівок завершували збирати вагони й локомотив, що вже стояли на рейках. Шепіт шківа маленького мотора підйомника додавав варіацію на тему, задану ритмом котушки мазутного двигуна, що приводив його в рух.
Анжель повернувся. Минувши двоє дверей, він зупинився перед третіми й постукав. Голос Рошель запропонував йому ввійти. Її кімнату було вмебльовано, як і решту, — просто й скупо. Рошель лежала на ліжку, одягнена була в ту саму сукню, що й вчора, а постіль не було розстелено.
— Це я... — сказав Анжель.
— Рошель сіла й подивилася на нього. Її очі поблякли на загостреному обличчі.
— Як це трапилося? — запитала вона.
— Я не міг зустрітися з вами вчора, — сказав Анжель. — Думав, що Малжан вам розповів.
— Він упав у колодязь, — сказала Рошель. — Ви не змогли його втримати, тому що він дуже важкий. Я знаю, який він важкий. Як таке могло трапитися з Анною?
— Це моя провина, — сказав Анжель.
— Та ні. Ви недостатньо сильний, аби його втримати.
— Я вас неймовірно любив, — сказав Анжель.
— Я знаю, — відгукнулася Рошель. — Ви досі мене дуже любите.
— Саме тому він упав, — сказав Анжель. — Мені здається. Аби я міг вас любити.
— Надто пізно, — мовила Рошель з нотками кокетування.
— Раніше так само було запізно.
— Тоді чому він упав?
— Він не міг упасти, — відповів Анжель. — Тільки не Анна.
— Ох, це був нещасний випадок, — сказала Рошель.
— Ви не спали?
— Я думала, що не варто спати, — сказала вона, — адже до смерті слід виявляти повагу.
— Але потім ви все ж заснули. — продовжив Анжель.
— Так, абат Малжан дав мені мікстуру, і я її прийняла.
— Вона простягла йому повний флакон. Я прийняла п’ять крапель. І спала дуже добре.
— Вам пощастило, — сказав Анжель.
— Коли люди помирають, сльозами цьому не зарадиш, — провадила Рошель. — Знаєте, мені дуже важко.
— Мені теж, — сказав Анжель. — Не знаю, як нам після такого жити.
— Ви вважаєте, що це недобре?
— Не знаю, — сказав Анжель. — Він поглянув на флакон. — Якби ви прийняли половину цієї пляшечки, — сказав він, — ви б уже не прокинулися.
— Я бачила чудові сни, — розповідала Рошель. — Там було два чоловіки, що були закохані в мене й змагалися за моє серце. Це було прекрасно. Дуже романтично.
— Зрозуміло, — сказав Анжель.
— Може, ще не надто пізно, — сказала Рошель.
— Ви бачили Анну вві сні?
— Ні!.. — збентежилася Рошель. — Не говоріть зі мною про нього, мені це неприємно. Не хочу про це думати.