— Він був красенем, — сказав Анжель.
Рошель занепокоєно подивилася на нього.
— Чому ви мені таке говорите? Мені було спокійно, а ви мене лякаєте й бентежите. Ви мені не подобаєтеся, коли ви такий. Ви завжди сумний. Не варто думати про те, що трапилося.
— Ви можете примусити себе не думати?
— Будь-хто може себе примусити, — сказала Рошель. — Я жива. І ви теж.
— Мені соромно жити... — сказав Анжель.
— Скажіть, — запитала Рошель, — ви мене справді аж так любите?
— Справді, — відповів Анжель, — аж так.
— До мене скоро прийде розрада, — сказала Рошель. — Я не здатна довго думати про щось сумне. Звісно, я часто згадуватиму про Анну.
— Частіше, ніж про мене, — додав Анжель.
— Ох! Який ви нецікавий, — сказала Рошель. — Ми з вами залишаємося живими врешті-решт!
Вона потягнулася.
— Амадіс хоче, аби ви прийшли по пошту, — сказав Анжель, гірко усміхнувшись.
— Мені не хочеться, — відказала вона. — У мене все притуплено через ці краплі. Думаю, краще піду спати.
Анжель підвівся.
— Можете залишитися, — сказала вона. — Мені це не заважатиме. Самі подумайте! Після всього, що трапилося, церемонії ні до чого...
Вона стала розщібати сукню.
— Я боявся, аби ви не перевищили дозу, — сказав Анжель.
Він все ще тримав у руках пляшечку.
— Таке скажете! Абат Малжан мене попередив не приймати більше ніж п’ять крапель.
— Знаєте, що буде, якщо перевищити дозу? — запитав Анжель.
— Спатимете дуже довго, — відповіла Рошель. — Це небезпечно. Можна навіть померти. Так чинити не варто.
Анжель подивився на неї. Вона зняла сукню. Її сформоване пишне тіло пружно здіймалося, але в тендітних місцях було позначене зморщечками й заломами, непомітними з першого погляду. Її ледь опалі груди натягали легку тканину бюстгальтера, а на її м’ясистих стегнах проступали звивисті блакитнаві судинки. Зустрівшись очима з хлопцем, вона усміхнено потупилася й швиденько пірнула під ковдру.
— Сідайте поруч, — запропонувала вона.
— Якщо кожен з нас вип’є половину пляшечки. — пробелькотів Анжель. — Він сів біля неї і продовжив:
— Для нас це теж був би вихід.
— Вихід з чого? — не зрозуміла Рошель. — Життя чудове.
— Ви кохали Анну.
— Ну так, — відповіла Рошель. — Не починайте. Хіба ви не бачите, що робите мені боляче, говорячи про це?
— Я вже не витримую цю пустелю, де всі гинуть.
Вона поклала голову на подушку.
— Не всі.
— Усі. Жуйрук, Піппо, інтерн, Анна, інспектор. і ми з вами.
— Ми з вами — ні, — заперечила Рошель. — Ми живі.
— Як у романах, померти поруч... — провадив Анжель, — один біля одного.
— У ніжних обіймах, — доповнила Рошель. — Мила картинка, чи не так? Я теж це читала.
— Ось так, один за одним, — сказав Анжель.
— Це в романах, — зауважила Рошель. — У житті так не буває.
— А було б добре. — промовив Анжель.
Вона замислилася, схрестивши руки під головою.
— Це було б, як у кіно, — сказала вона. — Вважаєте, що можливо померти ось так?
— Можливо, що й ні, — відповів Анжель. — На жаль.
— Це було б, як у фільмі, що я дивилася, — сказала Рошель. — Вони помирали від кохання один біля одного. А ви могли б померти від кохання до мене?
— Думаю, раніше міг би, — відповів Анжель.
— Справді могли б? Це ж треба.
— Не думаю, що з цим щось вийде, — сказав Анжель, відкорковуючи флакон.
— Ні? Ми лише заснемо?
— Вірогідно.
— А якщо спробувати? — запропонувала Рошель. — Було б так добре зараз заснути. Мені б хотілося знову побачити той сон.
— Існують наркотики, — розповідав Анжель, — від яких ви постійно бачитимете такі сни.
— Справді? — перепитала Рошель. — Може, і цей наркотик з таких?
— Вірогідно, — відповів Анжель.
— Мені хочеться. — мовила Рошель. — Я б хотіла знову побачити той сон. Але я не можу спати сама.
Вона ковзнула по ньому пильним поглядом. Він сидів, понуривши голову, і дивився на флакон.
— Випиймо, кожен потроху? — запропонувала вона.
— Це теж вихід, — повторив Анжель.
— Кумедно, — зазначила Рошель, сідаючи. — Люблю такі речі. Бути трішки напідпитку чи прийняти наркотик й не тямити достоту, що робиш.
— Думаю, Малжан перебільшує, — сказав Анжель. — Якщо кожен з нас вип’є по півпляшечки, побачимо неймовірні сни.
— То ви залишитеся зі мною? — запитала Рошель.
— Але... так не робиться... — пробелькотів Анжель.
Вона засміялася.
— Який ви дурник. Ну хто сюди зайде?
— На вас чекає Амадіс.
— Ох. — відказала Рошель. — Після всього пережитого я тепер не працюватиму. Давайте флакон.