— Вважайте, — попередив Анжель, — усе пити небезпечно.
— Ми поділимося! — констатувала Рошель.
Вона взяла з рук Анжеля флакон і піднесла його до губ. На мить завмерла перед тим, як випити.
— То ви лишаєтеся зі мною? — перепитала вона.
— Так. — підтвердив Анжель.
Він був білий, мов крейда. Рошель випила половину пляшечки й віддала її Анжелеві.
— Яка гидота, — сказала вона. — Ваша черга.
Анжель поглянув на флакон у своїй руці. Він не зводив очей з Рошель.
— Що з вами? — запитала вона. — Вам зле?
— Я думаю про Анну. — відповів він.
— Ох! Знову за рибу гроші!
Запанувала тиша.
— Пийте, — сказала вона. — І йдіть до мене. Тут добре.
— Хвилинку, — відказав Анжель.
— Чи довго чекати, поки заснеш? — запитала Рошель.
— Ні, не надто довго, — відповів Анжель дуже тихо.
— Ходіть до мене, — покликала Рошель. — Візьміть мене в обійми. Він сів у головах ліжка й просунув руку під спину молодій жінці, що з зусиллям підвелася.
— Я не можу поворушити ногами, — сказала вона, — але це не боляче. Навіть приємно.
— Ви любили Анну? — запитав Анжель.
— Так, любила. І вас люблю, — вона злегка поворухнулася. — Я важка.
— Ні.
— Я любила Анну... але не надто, — пробелькотіла вона. — Яка я дурна.
— Ви не дурна, — пробелькотів Анжель так само тихо, як вона.
— Досить дурна. Ви скоро будете пити?
— Скоро вип’ю.
— Тримайте мене. — закінчила вона на одному подиху.
Її голова впала на груди Анжелеві. Згори йому було видно її тонке тьмяне волосся й світлу шкіру поміж важкими прядками. Поставивши флакон, який він досі тримав у лівій руці, він узяв молоду жінку за підборіддя. Він підняв її голову й забрав руку. Помалу голова впала назад.
Він із зусиллям звільнив руку з-під тіла Рошель і поклав її на ліжко. Її очі були заплющені.
Він поглянув у вікно, перед яким безшумно махала оранжевими квітами гілка гепатролю, розкидаючи по кімнаті сонячні плями.
Анжель взяв коричневу пляшечку і став біля ліжка. Він дивився на тіло Рошель, обличчя сповнене жаху, відчуваючи в правій руці зусилля, якого доклав, аби підняти її на ліжко. Зусилля, якого доклав, аби зіштовхнути Анну в порожнечу.
Він не чув, як зайшов абат Малжан, але піддався тискові пальців, що взяли його за плече й спрямували в коридор.
X
Вони спустилися по рештках сходів. Анжель досі тримав маленький коричневий флакон. Малжан мовчки йшов попереду. Аромат червоних квітів заповнював отвір між двома половинами готелю. Остання сходинка тепер упиралася в рейки, і вони один за одним стали перечіпатися, крокуючи по гострому камінні. Анжель намагався йти по шпалах, бо їхня гладенька поверхня була зручніша для ходи. Потім Малжан зіскочив з залізничного полотна на пісок дюн, Анжель попрямував за ним. Він бачив усе навколо всією своєю головою, а не лише очима: він потроху прокидався. Він відчував, як заціпеніння зосереджується всередині, готове вивільнитися, щойно хтось проб’є оболонку. Малжан неодмінно це зробить. Тоді він вип’є решту маленької пляшечки.
— Що ви збираєтеся робити? — запитав Малжан.
— Зараз ви мені поясните... — відповів Анжель.
— Це ви маєте з’ясувати самі, — заперечив Малжан. — Коли знайдете відповідь, я охоче її підтверджу, але знайти її ви маєте сам.
— Я не можу її знайти, не прокинувшись, — зазначив Анжель. — Тепер я сплю. Як Рошель.
— Щойно хтось помирає, як у вас виникає непереборна потреба філософствувати, — резюмував Малжан.
— Це природно, зважаючи на те, що я причетний до цих смертей.
— Ви вважаєте, що ви до них причетний?
— Звісно, — відповів Анжель.
— Ви можете когось убити, а прокинутися не можете.
— Це не те саме. Я їх убив уві сні.
— Зовсім ні! — заперечив Малжан. — Ви неправильно формулюєте. Вони померли, аби ви прокинулися.
— Знаю, — відказав Анжель. — Я розумію. Мушу випити решту пляшечки. Але тепер я спокійний.
Малжан зупинився, повернувся до Анжеля й увіп’явся поглядом йому межи очі.
— Що ви сказали?
— Що я вип’ю решту, — повторив Анжель. — Я любив Анну й Рошель, і вони померли.
Малжан подивився на свою праву руку, кілька разів стиснув і розтиснув кулак, потім засукав рукава й мовив:
— Обережно!
Тут Анжель побачив чорну масу, що прямувала йому прямісінько в ніс. Він похитнувся й осів на пісок. Голова дзвеніла чисто, неначе срібний дзвін. З носа струменіла кров.
— Дідько! — прогугнявив Анжель.
— Поліпшало? — запитав Малжан. — Дозволите?