— Бачите оті двері? Вони мають вісімдесят п’ять дюймів, від кутка до кутка.
Відтак він підморгує й виходить із кімнати або ж знову всідається у своє крісло, наче нічого й не трапилося.
Відколи я себе пам’ятаю, по всьому будинку були розклеєні маленькі білі папірці з охайними написами, зробленими чорною кульковою ручкою. Вони були приліплені до ніжок стільців, краєчків килимів, денець глечиків, антен радіоприймачів, шухляд, передніх спинок ліжок, телеекранів, ручок каструль і сковорідок; на них були вказані розміри тих речей, до яких вони й були приклеєні. Папірці висіли навіть на листі рослин, щоправда, такі написи були зроблені олівцем. Якось у дитинстві я обійшов будинок і позривав усі наліпки; мене відшмагали ременем і впродовж двох днів не випускали з кімнати. Пізніше батько вирішив, що мені корисно знати всі ці розміри настільки ж добре, наскільки вони були відомі йому, бо це допоможе сформувати мій характер, тож мені доводилося годинами просиджувати над Книгою Розмірів (величезним швидкозшивачем, у якому дані з усіх наклейок були дбайливо розсортовані по кімнатах та категоріях речей) або обходити будинок із блокнотом і робити власні записи. І все це — на додачу до звичайних уроків, які батько давав мені з математики, історії тощо. Завдяки цьому майже не лишалося часу на ігри, що значною мірою мене обурювало. На той час точилася Війна — здається, Мідії проти Мертвих Мух, — і доки я нидів у бібліотеці над книгою, намагаючись не заснути, засвоюючи безглузду імперську систему мір, вітер перекидав мої мушині армії з однієї половини острова на другу, а море, затопивши ставки з мушлями, заносило їх піском. На щастя, цей грандіозний задум моєму батьку набрид, і тепер він задовольнявся тим, що ставив мені дивні неочікувані запитання стосовно ємності підставки для парасольок у пінтах або загальної площі всіх штор, які наразі висіли в будинку, в акрах.
— Я більше не відповідатиму на ці запитання, — сказав я батьку, несучи тарілку до раковини. — Нам давно вже варто було б перейти на метричну систему.
Він фиркнув у склянку, допиваючи своє віскі:
— Гектари й усі ці нісенітниці? Нізащо. Ти ж знаєш, що там усе засновується на вимірах земної кулі. Хіба мені варто пояснювати тобі, яке це безглуздя?
Я лише зітхнув і взяв із миски на підвіконні яблуко. Колись батько змусив мене повірити в те, що Земля — це не сфера, а стрічка Мебіуса. Він і досі стверджує, що вірить у це, і влаштовує справжні вистави, надсилаючи рукопис лондонським видавцям та намагаючись переконати їх видати книжку, у якій викладає свою точку зору, але я знаю, що то він просто пустує і найбільше задоволення отримує від удавання приголомшеної недовіри й праведного гніву, коли його рукопис урешті-решт повертається. Це трапляється приблизно раз на три місяці, і в мене немає жодних сумнівів, що без цього ритуалу йому жилося б набагато нудніше. Так чи інакше, це — одна з причин, чому у своїх безглуздих вимірюваннях він не переходить на метричну систему, хоча насправді йому просто ліньки.
— Що ти сьогодні робив?
Батько дивився на мене з другого кінця столу, катаючи порожню склянку по дерев’яній поверхні.
Я знизав плечима.
— Гуляв надворі й таке інше.
— Знову будував дамби? — кепкуючи, спитав він.
— Ні, — упевнено похитавши головою й відкусивши яблуко, відповів я. — Сьогодні — ні.
— Сподіваюсь, ти не нищив Божих створінь.
Я знову знизав плечима. Звісно ж, нищив. Де ж мені брати голови й тушки для Стовпів і Бункера, якщо я нікого не вбиватиму, чорт забирай? Природних смертей замало. Але як це пояснити іншим?
— Іноді мені здається, що це тебе мали б тримати в лікарні, а не Еріка.
Він дивився на мене з-під темних брів і говорив доволі тихо. Колись такі розмови мене лякали, але тепер це в минулому. Мені майже сімнадцять, я вже не дитина. Згідно із законами Шотландії, я достатньо дорослий, щоб одружитися, не потребуючи дозволу батьків, і то вже цілий рік. Визнаю: можливо, сенсу мені одружуватися й небагато, утім тут важливіший сам принцип.
Окрім того, я — не Ерік; я — це я, я — тут, та й по всьому. Я не чіпаю людей, і їм ліпше також триматися від мене подалі. Я не палю їхніх собак, не лякаю місцевих малюків жменями личинок і не набиваю їм писки черв’яками. Можливо, мешканці міста й кажуть: «О, знаєте, він дещо несповна розуму», — але то вони радше жартують (й іноді, щоб це підкреслити, навіть не крутять біля скроні пальцем); та мені начхати. Я навчився жити зі своєю вадою й окремо від решти, тож це мене не обходить.