— Бабка, по чем яйца?
— По-по-по… — заїкалася і не могла нічого відповісти, а тільки не мигаючи, заворожено дивилася на пані.
— Чего так смотрите?..
— До-до-до того ко-ко-кожуха д-дуже па-па-сувала че-е-рвона хустка, — пролепетала і обм’якла, мало не впала на лавку.
— Чумная, — капризно повела плечем молода жінка.
Яйця пані купила в Михасихи…
Колгосп
Стривожений Славко сів на бамбетель.
— Послухай, у селі говорять, що завтра приїдуть уповноважені з району тягти всіх до колгозу.
— Людоньки, що то буде?
— І що воно за той колгоз? — Ганка підпирала плечима ще теплу грубку, розпачливо зложивши руки.
— Буде так, як на Сході, зобачите.
— Ну, як буде?
— Казав Іван Гарний, що все відібрали, лишили голих.
— Як то — голих?
— Та не без шмаття, а без достатку, розумієш? Заберуть поле, худобу, обберуть до нитки і пустять жебрати. Казав, що все буде спільне: поле, коні, корови.
— Та як же? Та на тому полі піт наших пращурів і наш.
— Он які мозоляки, можна вухналі коням забивати!
— А як же діти, а ми?
— Кажуть, що в кожному селі побудують таке велике шатро, щоб всі влізли, і будуть людей заганяти туди спати, а два трактори з обох боків будуть затягати величезну ковдру і накривати всіх.
— Людоньки, та то якийсь сміх!
— Сміх сміхом, але щось у тому є, даремно люди не говорять.
— Та то мор якийсь, очевидячки, на нас. Що маємо робити, як себе захистити, де заховатися?
— Зима стукає в двері. Вже листя облітає, та й ліс вже не захистить.
— Але він ще не найбезпечніший, може перечекаємо, раптом минеться?
— Звари яєць, візьми щось до торби і досвітком підемо. Багато хто збирається. Може, все перейде і лихо обмине стороною…
— А діти? Куди їх дінемо?
— Та, може, вони вже не зовсім кальвіни, дітей не вчеплять. Маринка пригляне за Софійкою. Лишимо їм їсти, в хаті тепло, то й перебудуть, дасть Бог. Не будемо довго в лісі сидіти…
Вдосвіта крізь живопліт, який світився плетивом грабових батогів, можна було побачити, як сновигають люди, швидко ховаючись за хрести на цвинтарі: шукають прихистку і порятунку з надією, що вдасться перечекати цю нову наругу, відстояти свій достаток і відвести лихо стороною… Славко з Ганкою були серед них. Маринка, попри вранішній сон, мала запам’ятати: як прийдуть чужі вуйки, то вона не знає, де тато і мама — може, пішли до міста, а може, в поле, бо ще є робота.
Діти саме снідали, коли до хати зайшли незнайомці. Софійка з повним ротом злякано дивилася на них і мало не плакала.
— Ага, і тут одні діти, — сказав один. — То де, жабки, ваші тато з мамою?
Маринка — чорняве дівча — завчено промовила:
— Ми спали, не знаємо, де вони.
— І як вони вас таких малих залишили? Вони десь близько, правда?
Дядьки розсілися і, здавалося, взагалі не збиралися йти з хати.
— Може, менша скаже, — кинув лисий з портфелем, якого гепнув безцеремонно на стіл.
— Маленька, — почав улесливо, — хочеш мами?
— Хоцу.
— То, може, знаєш, де тато?
— Тато міці, мама міці, кинули хату, ма цо їці, — випалила Софійка.
— А, в місті кажеш, до міста втекли, щоб легше загубитися, — його грубі щоки наливалися червоною злістю. — Ну, якщо десь близько ховаються, то миттю тут з’являться. Тримайтеся, щенята!
Звів наган і вистрілив у стелю.
То вже пізніше Софійка дізналася, що таке наган, але запах пороху і дірку в стелі запам’ятала назавжди. В хаті стояв плач і крик, Софійка ридала, аж заходилася, сидячи на ліжку. Марина навпочіпки притулилася біля неї.
— Годі, не ревіти! — гаркнув щокатий, застібаючи кобуру. — Обідати пора, вари, мала, борщ.
— Я ще не вмію борщику, — хлипала дівчинка, — вмію тільки зупку…
— То давай свою зупку, тільки скоро.
Маринка похапцем кидала в баняк бараболі, які ледве вміщались у маленькій долоньці, моркву, знайшла готові макарони і теж всипала пів торбинки, докинула ложку шкварок, і все поставила варити. Гості хазяйнували, як у себе вдома. На столі вже стояв солом’яний кошик яєць, сало, огірки і пахучий мамин хліб. За якийсь час пів кошика яєць вже шкварчали на сковорідці. Маринчина зупка зробилася такою густою, що ложка в ній стояла сторчма. Страва наче втихомирила і розвеселила непроханих гостей. Вони їли і голосно реготали, чи то від ситості, чи від злості.
— Дивися, Семене, менше налягай на зупку, бо «швидка Настя» не відчепиться!
Діти сиділи, як мишки, хоч на них уже ніхто не звертав уваги.