— Обережно, не зачепи, очко побіжить.
— Людоньки, єдвабні панчохи! З чорним рубчиком і чорною п’яткою, як у тих пань, що у довоєнних кінах. Це мені? — тихенько всміхнулася Юстина. — Де ти надибала таке диво?
— Та звідти все, — тамувала сум сестричка, — пані Барбара подарувала, як я додому збиралася, за добру службу. Глянь, — Югася простягла дві набряклі руки, які винувато ховали тверді мозолі, — корови доїла, і оце все, що заробила.
— Югасю, нащо мені те павутиннячко даруєш, може, собі візьмеш?
— Та що ти, сестро! Ти нам усім маму замінила, а потім і тата… Кому мені ще дарувати? Ой, заговорилися ми з тобою! А де швагер, маленька Славця?
— Маленька?! Та вона вже мене переросла! — всміхнулася Юстина. — Пішла до сусідів, аби розтерти на жорнах трохи кукурудзи на колотюху. А Гілько скоро буде…
За розмовами вже й ніч підступила. Зібралася родина на відпочинок. Югасі постелили разом зі Славцею, яка швидко і безтурботно заснула. А Югасі не спалося, відчуття дому повертало її в минуле, думки летіли на Криву вулицю: як там Василь, її дівоче кохання?
З тієї останньої їхньої зустрічі вона його часто згадувала. Чи пам’ятає і він її, чи не забув, як вони, тримаючись за руки, вийшли за село? Мліла червнева ніч і, ніби в серпні, сипала зорі. Югася загадувала бажання, Василь говорив, що любить її, вони обоє не знали, що їх чекає попереду, і безпечно цілувались, прислухаючись до власних сердець, що гулко билися так близько одне від одного…
Збуджена подією Юстина в ліжку тихенько розповідала Гількові про дарунок.
— Ну, то чо не вбралася — так лише говорити? — гладив тепле стегно жінки.
— Та ти що! То хіба на Великдень. От би мешти до тих панчіх купити, на високому обцасі, щоб рубчик гарно дивився…
— А як покажеш те, друге? — сміявся чоловік.
— От дурний! То хіба для тебе, щоб ти розглядав…
— Та не знаю, чи довго я би то розглядав… — хитро блискав очима Гілько.
Ближче до свят, коли не було нікого в хаті, Юстина витягала з шафи дарунок і оглядала його, якось навіть вбралася в ті рожеві викрутаси. Шкода, що Гілька нема, то прийдеться чекати Великодня…
Білили з Югасею хату, прали рушники, викручувалися, як могли, щоб було веселіше, святковіше. Василь з Кривої вулиці таки на милицях придибав до них, і Югася посміхалася на дві ямки.
Він не забув Югасі, пам’ятав ту літню ніч, і тепер мовчки цілував тверді долоні дівчини. Мама готувалася до невістки, знала її з дитинства і була рада, що після Великодня Василь приведе її до їхньої хати. Славця, як вербичка, тягнулася до сонця і часто сокотіла про щось своє з Югасею. Юстина тішилася сестрою, донькою і своїм Гільком, бо при домі є чоловіча рука: хлоп, як ворона, але оборона, як кажуть у селі, а Гілько її — великий і добрий серцем.
Суботнього вечора після роботи все тіло знемагало, і хотілося швидше відпочити, щоб по-людськи зустріти Великдень. Зранку Юстина навіть трохи припізнила — Славця з Югасею вже пішли до церкви, а вона з пасками і Гільком мали їх доганяти. Юстина притьма вмилася, заплелася і відчинила шафу, щоб узяти єдвабні панчохи і ті рожеві зваби, але… Але їх не було на місці… І де вони? Де? Ще вчора були, сама бачила. Юстина нервово розгребла речі, та нічого не знайшла. Гілько вже стояв над головою: чого, мовляв, жінко, так довго вдягаєшся? Як же їй іти до церкви, коли панчохи старі і рвані, а голими литками ще не пора світити, бо ще й трава не зазеленіла?..
Хоч би панчохи були, лихо з тими гафтами… Злі сльози мало не роз’їдали очі, бо Юстина грішила в такий день: у шафлику випрала панчохи, зашила дірки і напівмокрі одягла на ноги. Вже мало не сталося так, як у тій приказці: я на камінь, а там амінь.
Стала, задихана, в самому кінці, мало не перевернула пасок і почала очима шукати Славцю та Югасю. Славця була обернена до неї спиною, і Юстина ковзнула поглядом по ногах доньки. Чорні рубчики, ніби змійки, хизуючись, збігали вниз по струнких литках. Враз Славця різко повернулася, обкрутивши навколо себе рясну спідничку. Рожеві майточки презентово блиснули, обгорнувши гафтом ноги: такі собі рожеві хмарки на новій господині. «От бахуриця! Дивися, як випендрилася!» — подумала Юстина.
Йшла додому разом з чоловіком, мовчала і сердилася на саму себе. Кошик тягнув руку, жінка мало не плакала.
— Гільку, я вже дуже стара, чи як? Приглянься. Ти бачив, що той презент, який привезла мені Югася, вже на нашій дівці? Взяла і нічого не сказала! А я тепер на Великдень грішу!.. Воістину воскрес! — відповідала на ходу людям, але нічого її не радувало.
Чулася ображеною. Вдома довго вдивлялася в дзеркало, звідки на неї визирала ще гарна молодиця, але колишня, юна й розкішна, вже була у Славці, у тій молоденькій вербичці…