Той святий вечір був сніжний, мороз тріщав, завивав колимський вітер, наче хотів вивітрити впертих галичанок, які після важкої зміни витягали приховані сухарики і рівно ділили на кожну. Блимала маленька свічечка і вселяла надію. Півголосом виводили «Отче наш» і «Бог предвічний», і молитви несли їх додому, під засніжені стріхи, до рідних, до пахучої куті…
Того вечора Янку волокли до карцеру. Сподобалася наглядачеві Яшці, а що не скорилася — оговір і п’ять діб одинокого голоду й холоду. Після цього відрізала коси, думала, гіршою буде. А на Великдень, коли сонна колимська земля ще дихала мерзлотою, тюремною поштою отримала листа від Михайла з чоловічого бараку, якому смертний вирок замінили «чверткою» без повернення. Він писав, що високий, жартівник, що виріс серед гір і бистрих річок. Букви були виведені хімічним олівцем на обривку жовтого цупкого паперу з мішка. Носила той лист у пазусі і знала — це її доля, її Міхал. Так хотіла його бачити, знати, який він. Не могла ж навіть уявити…
Одного разу, коли жіноча колона порівнялася з чоловічою, як вели їх усіх на роботу, високий, худий парубок підняв руку і вигукнув: «Я — Михайло Руснак». Ледве глянула і закохалась. Була певна, що доля не підведе. Чекала кожного листа, переживала, щоб не перевели їх в інше місце.
Вдруге побачила Михайла через рік під час загальної сповіді, коли священик Теодозій благословляв молитвою в’язнів до Різдва, кріпив їхній дух і тіло — коротко, достойно, запам’ятала на все життя. Вони, знедолені і зневажені, вже осміліли і боролися за себе. До волі було недалеко. Смерть головного тирана відкривала дорогу додому. Зустріла їх з Михайлом пуста батьківська хата — за рідними віддзвонили без неї…
Янка, сидячи по стількох роках у цій самій хаті, подумки перейшла своїми тернистими дорогами вздовж і впоперек. Вже засвітилися радістю перші вікна, коляда ставала веселішою і котилася селом. Братство колядувало на церкву. Раділо старе і мале.
«Нова радість стала, яка не бувала… Так близько і голосно звучить, ніби в мене… Люди, та то ж таки в мене під дверима!» — ще не вірила Янка.
— Бабцю, це я, Олесь, відчиняйте!
— Ой, Лесику, онучку дорогий, не забув мене!
Дзвінкий голос внука додав їй сили. Баба Янка на двох костурах подибала назустріч своїй радості.
— Христос народився!
— Славімо його! Славіте його!
Вицвілі очі Янки засвітилися щастям.
РОЗДІЛ III
Божі квіти
Божі квіти
Стояв погідний вересневий день. У повітрі пахло достиглою садовиною, блимали крильцями кольорові метелики — як знак тривання райдужного літа. У чистій калюжці, що розлилася від цілющого джерела, купалося сонце. Його промені заламувалися у воді і химерно розсипалися срібними візерунками, що мерехтливо переливалися перед купою каміння, залишеного хрестоломами, які зруйнували фігуру Божої Матері. Чиясь добра рука поскладала каміння докупи, надавши сякої-такої форми, і насадила довкіл чорнобривці. Голова Божої Матері неприродно лежала на розбитих раменах, задивлена в небо. Поламані руки благословляли джерело, яке жебоніло, витікаючи з гори, і плин якого ніхто не міг зупинити.
Гру срібла обірвала чиясь долоня. Хтось із шумом зачерпував воду, потім ніби хлебтав. Це був юнак: обшарпане дитя війни, несповна розуму — казали люди. Ніхто не цікавився, звідки він. Та й сам хлопчина не цікавився, звідки він і чий. Ходив по селах, жебрав, спав, де прийдеться. І хотів небагато — хліба. Сорочка, як і штани, були з грубого полотна кольору битої дороги. Давно нестрижене непокірне волосся стирчало на всі боки. Зранені загрубілі ноги не знали черевиків. Мав напівопущені вії і якусь неприродну посмішку, що незмінно блукала на губах. «Гиньо… Х-хíба…» — незмінно повторював. Носив торбину через плече, яка завше була пуста, бо з’їдав на місці все, що йому давали, — молодим був, ріс. Люди жаліли, кидали в торбину, хто що мав. А Гриньо не робив запасів. І раз у раз повторював: «Гиньо хоце хíба…»
Напевно, розум не завжди передує навіть у кмітливих та метикуватих людей. Так вийшло і цього разу. Хлопчаки йшли зі школи, смачно рвали зубами свіжий хліб і побачили Гриня, який стояв на колінах біля джерельця і жадібно хлебтав воду. Наблизилися до нього. Той, відчувши запах хліба, підвівся, засміявся білими зубами, аж оголив рожеві ясна:
— Ги-ги-ги… Гиньо хоце хíба.
Мирон, що стояв скраю, смачно відкусив велику жовту грушку і простягнув Гриневі. Тільки бідака хотів її взяти, як хлопець сховав грушку за спину: