— І що? — засміялася Зірка — Вам дивно? Вбрання ще нічого не значить! От вчора на концерті я співала в її мештах, бо мої порвались, а сьогодні вона миється за мої копійки. Таке воно — вчительське життя.
— Але ви смієтеся і раді з того, хоч з чого тут тішитися?
— То молодість наша тішиться, бо не плакати ж нам весь час…
Посидівши якийсь час у глибокій задумі, баба дійшла висновку: в житті все треба пізнати. Може, бодай цих малих чекає щось ліпше? Вона мовчки спостерігала за дітьми. Любка вже розчісувала мокрі кучері Ігорка, який чемно підставляв під гребінь свою лобасту голову. «Ангелику, будь їм завжди до помочі», — подумала баба і заспокоєно зітхнула.
День любові
Той великий собака завжди ходив у компанії двох сучок: маленької зграбної Діни і великої рудої Ази. Собаки давно жили на вулиці, а зокрема — коло багатоповерхівки під 11-тим номером. Хто був їхнім господарем, і чим пси завинили — ніхто того не знав, а самі вони сказати не вміли. Мешканці будинку називали великого пса по-різному: одні за гордий вид і добру вдачу кликали його Бароном, інші — Татком, за турботу і поважність. Він ніколи не накидався на їжу, яку приносили люди, завжди по-джентльменськи чекав, доки нею поласують його подруги. Усі троє разом грілися на сонці, гуляли вулицями, ластилися до знайомих, оберігали будинок.
А цієї зими небувалі морози замурували всі сховки, сніги засипали всі харчі. Не важко здогадатися, як велося бідним пухнастим безхатченкам. Холодно і голодно… Люди часто пускали їх до вистиглого під’їзду, підгодовували. Але що діялося в маленьких собачих серцях і які жалі слізьми викочувалися з розумних очей — про те мало хто задумувався.
Назавтра був День святого Валентина, який проповідував і об’єднував любов’ю усіх закоханих. Це свято прийшло до нас нещодавно, але вже здобуло популярність. У кіосках бракувало валентинок, а загорнуті в целофан квіти то тут, то там яскріли на морозі, адже іскорку любові несли додому не лише закохані, але й усі молоді, котрі хотіли стати добрішими і пізнати це велике почуття. Завтра вони даруватимуть шоколадні серця, питимуть каву, обніматимуться, прощатимуть. Не всі, однак, знають, що святий Валентин боровся за чисті почуття у шлюбі, в освяченій відданості, тому часто все зводять тільки до слів «кохання» і «кохати», не задумуючись про щось більше…
Світланина внучка народилася саме на День закоханих. Онуку чекали давно. Вона виросла красива, поетична і теж була закохана. І от, це миле дівчисько вже закінчило університет і невдовзі надовго щезне, а рідні знову чекатимуть і рахуватимуть дні до зустрічі…
Світлана поспішала до супермаркету, незважаючи на мороз — хотілося пригостити онуку чимось смачненьким і надивитися на неї, поки ще не поїхала. Вийшла з під’їзду — навпроти з другої вулиці біг Барон, тримаючи щось у зубах. Біг, через кілька кроків зупинявся і обережно клав свою ношу на сніг, відпочивав і біг далі. Торбина якась, подумала Світлана: хтось, певно, почастував Барона напередодні Дня закоханих. Коли пес підбіг ближче, вона стала як укопана — Барон ніс у зубах бездиханну Діну, лапи і голова якої теліпалися в різні боки. Тримав її за спину, а очима шукав для неї порятунку. Зайшовши на подвір’я, хвилю подумав і поволік її сходами вниз до підвалу, двері якого були зачинені наглухо. Пес розвернувся і поніс свою дорогу ношу до інших дверей, які теж не відчинялися. Розгублено стояв серед подвір’я, безвихідь палала в його очах. Він обережно поклав мертву Діну на замерзлу землю, і собачий розпач заклекотав у його грудях. Собака впав на передні лапи, ніби на коліна, витягнувся перед мертвою подругою і терся головою об сніг, не зачіпаючи Діни. Низькі звуки, схожі на плач, вилітали з великого тіла тварини. Піднявши голову вгору, він тужно вив, лапою обережно хотів повернути Діну, мабуть, думав, що так їй буде легше. Світлана заклякло спостерігала за цим собачим горем, якого ніколи раніше не бачила. В руках жінка тримала рештки обіду для них.
— Барончик, Татку, — покликала тихо.
Пес повільно підійшов, понуро опустивши свою велику голову. Не торкнувся до їжі, тільки з очей йому скрапували сльози і ховалися в снігу. Він скавучав, розказував на своїй собачій мові про втрату, про любов, про свою маленьку Дінку, з якою так довго жив поряд. Як образливо — така біда і саме напередодні Дня любові… Хіба в інших живих істот її не буває?
Відлуння лісу
Займався світанок. Студене ранкове повітря холодило спину під легкою сорочкою. Можна було чекати першого автобуса. Але Олесь вирішив іти пішки стежками, якими давно вже не ходив. Легка спортивна сумка висіла на плечі, не перевантажуючи руку. Коли чоловік майже збіг з горба, йому відкрилося зелене плесо збіжжя, а знайома грушка-дичка, що підросла з того часу, коли він бачив її востаннє, легенько тріпотіла, вітаючи ранок. Звично звивалося колюче пруття дикого ожинника, сміючись дрібними квітками. Все було таке миле і знайоме! І все це він проміняв на безкозирку і море… От лише дубів столітніх нема. Невже померли? Чи, може, служать кріслами для теперішніх багачів?