Олесь йшов повільно. Всотував у себе росяний спокій, милувався важким колоссям, яке, здавалося, відвертало від нього свої сизі голівки, наче образилося за те, що його так довго не було вдома. Та чи вдома? І де його дім? Там, біля моря, де в’ються галасливі чайки і кетяги винограду, налиті сонцем? Той дім уже не його. У тому домі залишилася Світлана та її новий обранець. На диво, він легко поїхав звідти, і ніби аж плечі поширшали, розпрямилися після того. І хоч щемко було на душі, зла на дружину не тримав, старався її зрозуміти. Жили добре, злагоджено, але кожне собі. Дітей не ростили, і першою не витримала Світлана, а він не заперечував.
«Олесю, слухай, як хліби співають», — вчувалися йому слова, які любила повторювати мама. Вона у нього була романтиком. І у такий досвіток сказала би саме так, Олесь не сумнівався в цьому. Задумався, тож і не чекав почути біля самого вуха голосне:
— Доброго ранку!
Олесь аж підскочив. Його наздогнав високий юнак.
— Ви до села?
— Так, додому.
— І я теж.
— Студент?
— Першокурсник. Скоро сесія, то я за харчовим поповнення.
Олеся кольнула думка, що він десь бачив ці великі карі очі.
— Чий ти будеш?
— Івана Зарічного.
— Правда? Ти диви… — і вже стишено додав. — А маму твою Данусею звати?
— Данусею. Ви знаєте їх?
— Так, добре знаю. Ми і в школі, і в юнацькі роки були разом. А далі вже хто куди розлетілися. Я от знову додому вертаю. Як звати тебе, юначе?
— Лесем.
— О, і тут ми з тобою маємо спільне. Я теж Олесь. Тільки літа мої перегнали тебе, побігли вперед. Марію Цеглярку знав?
— Звісно.
— Отож, син я її, молодший. Приїхав мамі поклонитися, до хати глянути. Хто там доглядає її?
— Здається, баба Безручиха. Вона город обробляє, то й до хати, мабуть, дивиться. Кажуть, купець є. Бо що хата без господаря?
Аж закрутило під серцем — без господаря. І от він — господар чи продавець — добирається до своєї домівки. Незчувся, як Олесь випередив його, стріпнувши чорним чубом.
— Ви роздивляйтеся і згадуйте, а я мушу швидше йти. Часу маю обмаль.
Родинний двір привітав Олеся запустінням. Похилений, битий дощами сірий пліт, колись добре втоптана стежка кущиться бабкою і диким рум’янком. Відчинив скрипучі двері — повіяло хатнім вільготом. Немиті вікна не пускали в оселю світло. Всередині все залишилося так, як було при мамі — лише без радості, без тепла. Олесь сів на вичовганий поріг, обійняв, мов у дитинстві, ноги і ніби поглянув на себе збоку — ще малого, коли мама вертала з ферми і несла до хати свіжо зібрані вологі яблука. Готувала сніданок і шкарубкими руками гладила його чорнявий чуб. Враз Олесеві запахло льодяниками: різнокольоровими, прозорими, у розмальованому пуделку, які бували хіба на день народження — де б він не був, вони завжди пахли для нього дитинством…
По зарослій стежці човгала ногами баба Безручиха, зачувши чужого на подвір’ї.
— О, який ти дужий і дорослий став, Олесю! — підняла худі руки, наче крила.
Вона була йому зараз найближча.
— Дякую, бабцю, що зберегли хату, — простягнув їй коробку цукерок.
— Не тра, Олесю, вже солодкого не хочу. Зубів нема, та й язик обертає не так, як треба.
— Та вони м’які, шоколадні…
— Ну, то хіба малих пригощу.
Олесь дивився на бабу і думав: у неї теж було дитинство, любов, четверо доньок, і тепер вона не сама. То Галя, то Юля турбуються, доглядають. Он уже віночок правнуків за бабою в’ється. А він залишив маму одну. І тепер цьому ніяк не зарадиш. Від чого він утікав і чого не наздогнав?..
Баба тримала цукерки, склавши кошиком долоні. Під прозорою шкірою пульсували сині вени. Олесь відвів погляд від її рук і сказав перше, що спало на думку:
— А знаєте, кого я зустрів, коли добирався до села? Вірніше, то він мене наздогнав… Студент, син Івана Зарічного.
— А, Лесика? Гарний хлопчина. На тебе схожий.
— На мене?
Щось озвалося в душі, ніби відлуння того зеленого лісу, того єдиного куточка на землі, до якого часто повертався подумки — виринуло, нагадало. Дануся у віночку, як мавка лісова, купалася в зелені. Розкішні світлі коси пахли молодими бруньками. Тендітні руки холодили розпашіле чоло. І слова. Слова, які він ніколи не виганяв з пам’яті — «Хочу мати частинку тебе…» — вигулькнули з потоку споминів. Тоді ліс мовби накрив їх зеленими кронами. Заховав від світу. І тільки росяна свіжість зволожувала обличчя — може, то Данусині губи були чи сльози?.. У той час він не міг розібрати. Музика лісу. Небо — одне на двох — було їхнім. І здавалося, що ця елегія триватиме вічно…