— А до кого я буду сміятися тими новими зубами? Та й чи я хочу сміятися? Наговорюся з чотирма стінами, впаду на ліжко, а там знову робота, — незмінно відповідала Юзя.
Ці чотири стіни знали всі її болі: як ниє серце, як скимить врубаний палець і як пече шлунок, коли їсти хоче — Юзя заносила всі гроші на книжку і сиділа голодна, навіть хліба жадна. Знала, що ніхто на старість не подасть навіть горнятка води, то, думала, хоч грошей наскладає — може, тоді котре з братових дітей догледить, але не задурно, бо тепер задурно нема нічого.
Того літа короткими ночами їй почали снитися тато з мамою. І Василько — її кровинка. Тато суворо випитував, чи досипає вона солі в мішки, щоб було рівно на запас, чи пильнує за всім. Мама невидющим поглядом цікавилася, чи не розтринькала бува грошей, чи не загубила книжки і чи має прибуток. Юзя навіть не дізнавалася, скільки процентів уже набігло на її книжку, але припускала, що їх досить…
Василько ж навідувався, мов сонечко, сміявся і ляскав у долоньки. Який то був чудний сон! Пробудиться після нього Юзя і ніби чує аромат синового тільця, що пахло молоком. Потім їй цілий день болить голова…
Сни мучили Юзьку, але вона переминала все те у собі. Бо кому розповіси? І так казали всі, що вона не мудра, а то й зовсім дурнуватою вважатимуть. Юзя сама собі сни тлумачила і сама мучилася ними. Часом сиділа у порожній хаті, понуривши голову, втупивши погляд невідомо куди — дослухалася, чи ніхто не залазить до неї. Здавалося, що хтось її переслідує, хоче забрати в неї гроші, обікрасти її. Але що там красти? Гроші в банку, а по хаті — сіра бідність. Ні телефона, ні телевізора. Хіба старий мамин килим на підлозі, що колись радував око візерунками, а тепер лежить, старий і блідий, як Юзька. То хто би на нього полакомився? Але страх вечорами сковував усе тіло. Тряслася, ніби у пропасниці, поки засинала.
Вчора по спеці Юзька кропила жуки на бараболях — трохи поскидала була мітлою до відра, то трутки лишилося ще на один раз. Чи то спека, чи жаль до самої себе розпекли голову жінки. Знову сни! Знову ломота в душі. Нікого не хотіла бачити і чути. У грудях давило, ніби хтось зібрав серце в кулак… Помилася, схилила голову на подушку і дрімала. Чи спала? Вже й сама не знала. Побачила Василька, що дибуляв тугенькими ніжками і махав ручками — кликав її. Зірвалася на ноги.
— Боже, та це ж серпень, цей страшний день! Як я забула!? — гепнула себе долонею по чолі. В роті вмить пересохло, в голові закрутилося. Пити! Дуже хотілося пити. Піднімала кришки пустих баняків — ніде ніякого питва. Чи варила коли його для себе? Але шукала, шукала, наче могла щось знайти і заспокоїти розпашілу душу… Вискочила в сіни. На вікні стояла банка зеленавої рідини — Юзя готувала черговий напад на жуків. Втупила погляд у ту каламуть. Перед очима все пливло і мерехтіло: було то кольору перестиглої отави, то в’язкої багнюки, яка мовби втягувала в себе. «Це порятунок! — гупали гарячі молоточки у скроні. — Це найкоротша дорога до мойого маленького сина, до найбільшої моєї любові!»
Трусилися руки, сльози солоним струменем бігли по щоках на сухі губи. Перед очима минало все її життя, в якому було так мало радості. Юзя взяла банку в гарячі руки і спрагло припала…
Лікарняні коні везли свіжо вистругану довгу домовину, з-під кришки якої виднівся клапоть рваної фіранки. Коні майже бігли. Шпарко йшов священик, а за ним — люди, подивовані вчинком Юзі, — проводжали її в останню дорогу.
Колише вітер високу траву, пестить похилений хрест, співає першу і останню пісню для цих люблячих душ з таким гордим прізвищем — Гоноровичі: син і мати.
Жінка-райдуга
Того вечора в хаті панувала якась заворожена тиша. Сонним оком блимав екран телевізора. Киця Бася спостерігала за господарем з-під напівзаплющених повік, і тільки настінний годинник голосно вицокував, відраховуючи години. Микола вже певний час сидів у задумі, на чоло йому звисало пасмо непокірного сивого волосся.
Повільно простягнув руку до зошита, що лежав на столі серед його лікарських книжок та рецептів, і чітко зверху написав: «Це — жінка-райдуга…» Поставив три крапки. І вже ніхто не заважав йому гортати сторінки його власного життя…
Тринадцять років сам, без жіночої ласки і тепла, без житла. Перейшов до мами в маленьку хатину після того, як Ліда, забравши доньку, вказала йому на двері. Чого так сталося? Відповіді на це запитання не мав і досі. Зрештою, провини з себе Микола теж не знімав: у чомусь був нетерпеливий, чогось недогледів, а далі й жаліти себе перестав. Хворі, виклики, консультації — звичайні лікарняні будні…