Та сварка була непередбаченою і останньою в її шлюбному житті. Коли носила на плечах цеглини на нову хату, та сцена завжди стояла їй перед очима і навіть додавала снаги. Вона закушувала губи і вперто тягнула важку ношу під горб…
Того дня сонце ще було високо і після роботи Стася нашвидкуруч перекусила і попросила Наталю допомогти їй підгортати картоплю, бо геть вилягла.
Дочка з-під лоба подивилася на маму, перегорнула сторінку в книжці і буркнула:
— Бачиш, не маю часу? Як дочитаю — вийду.
— Але тоді вже смеркне!
— Не пропаде твоя картошка, можна це зробити і завтра!
Стася завжди відчувала до себе якусь упередженість дочки. Та ніколи не тулилася до неї, горнулася тільки до батька, і він відповідав їй тим самим. Ці двоє завжди мали від неї секрети. В такі моменти їй було гірко і образливо. Все найкраще від батька перепадало Наталі, про Василька той наче й не пам’ятав, а про неї і поготів. Коли дочка переглядала сімейний альбом, то ті фотографії, на яких бачила маму красунею, викидала і закривала палітурку. Чому так? Жінка не могла дати на це відповіді.
— Наталко, то ти йдеш?
— Та чого ти пристала, як банний лист! І, по-перше, не Наталка я тобі, а Наташа, скільки тобі довбати! Йди собі до своїх Ганьок і Стефок, та й Наталкай! І чого ти нас сюди притащила, в цю диру?
Стася стояла, руки їй охляли і вона не могла вимовити ні слова. На крик вийшов Сергій і посміхався кривою усмішкою.
— Чого не поділили?
— Твоя наука, — тільки й вичавила Стася.
— А чого? Раз ребьонок не хоче, то чого його заставлять? Наташкой ти її раньше звала, а тут уже Наталя! Може, їй так не нравиться.
— Не подобається не тільки їй, а й тобі теж, і в цьому ти дуже постарався. Наталю, заспокойся, давай поговоримо, правда не на твоєму боці і ти ще дуже молода…
— А ти стара і вже не красавіца, і не качай свої права! Гроші батько на хату дав. Це його житло!
В кімнаті запала тривожна тиша.
— А я? Я що, спала чи сиділа, заломивши руки? Хто доглядав вас? Хто годував, ростив?
— Бідон молока могу тобі відкупить! — червоне доньчине лице клекотало він неприязні і зневаги.
— То я вже в цій хаті не маю ні кута?
— Не знаю, де твій кут, а двері добре видно! — крикнула дочка.
Стася, ледве пересуваючи важкі ноги, зрушила з місця, мовчки витягла ще дівоцьку валізку і тремтячими руками скидала до неї свої скромні пожитки. Сергій з Наталею не зупиняли її, не затримували.
Вона йшла, залишала своє рідне село, свої вулиці, стежки, до яких так прагнула вернути. «Добре, що Василько служить і не бачив цієї дикої сцени», — думала жінка.
Хороші люди є скрізь: дали Стасі роботу, невелику комірчину, і на клаптику землі на пагорбі вона відважилася будувати нову хатину. Бо куди її син поверне? Сама інженер, сама дизайнер, сама ваговіз. Муляла плечі цегла, лускали мозолі на руках, пісок пригинав до землі, але втіха від того, що робила щось своїми руками, була подвійною. З Божою ласкою і допомогою сусідів росла її хатка. За літо виборола стіни, під осінь накрила, сама поштукатурила. А коли долівку гладила руками, то серце раділо: «Моє — ні сніг, ні дощ не впадуть на голову». Коли ж перша цівка диму з печі піднялася в небо, Стася плакала, ридала від щастя, від образи, від гордості і вдячності тим, хто не залишив її в біді. Вже й вікна привітно блистять, і квітник з улюбленими квітками квітне, і Василько біля неї… Тільки рана ятриться і болить. Не бачилася жодного разу з дочкою, чекала, дуже чекала, що та прийде і скаже: «Прости мамо, я не навмисно, так вийшло». Вона обняла б її і все б забула. І гіркі слова, і важке каміння на своїх плечах — бо ж то донька.