І зараз ота гірка звістка. Що робити? Як бути? Відколи пішла з дому, ні разу не шукав її, не навідувався, обходились обоє без неї. Щось вона недогледіла, щось пропустила. Стася готова була бігти і втішати дочку. Пішла до квітника і стала зривати темно-бордові айстри, що пахли літом і теплом — останній дарунок мужчині, який був колись її чоловіком і батьком її дітей.
— Хай Господь простить! — шепотіла. — Бо як людині без прощення…
Зимова сесія
Лапаті сніжинки тихо застеляли місто, яке раптом стало казково-романтичним. Музика, що долітала з вікон, була супроводом цьому природному диву. Красива пора! А студенти-музиканти мусять хіба крадькома милуватися витівками зими. Невдовзі сесія, і пальці мають добре відчувати етюди Черні, прелюдії Шопена, чи іскристого Моцарта.
Саме цю погоду за вікном спостерігали студенти на лекції з музичної літератури. Вплив і значення музики Моцарта… В аудиторії розквітнув сад. Тісна хатина перетворилася на блискучий палац, молодий кухар боровся за своє кохання, чарівна Марта поверталася в його мрії, полегшуючи останні муки життя.
Олександр Климентійович заворожено водив студентів лабіринтами музики Моцарта, і перша легка заметіль була радісною та зворушливою. Кожен думав про своє… мріяв… Можна… До аудиторії зайшла Люда. Засніжена, стривожена, з розтріпаним волоссям і кривою усмішкою. Викладачеві не відразу впала в око ліва рука дівчини, яка важкою гіпсовою лялькою лежала на перев’язі.
— Вибачте, — винувато опустила очі Люда.
— Що з вами?
— Руку зламала, — болісно прошепотіла.
Дівчата здивовано і співчутливо зосередилися на Люді.
— Як це сталося?
— І що буде?
— А як же програма? Академконцерт? — цокотіли, озираючись на викладача.
Всім стало шкода дівчину, тож після пари гуртом пішли до вчительки. Віра Романівна — добра душа і товариш студентів: завжди допоможе, порадить, заступиться — щиро перейнялася прикрою подією зимового дня.
— Людо, йдіть додому, не напружуйте руку і, боронь Боже, не впадіть.
— А як же сесія? — допитувалися дівчата.
— Потроху, як одужаєте, здасте програму.
— Дякую, — повеселішала Люда.
Студентські будні… Радощі, турботи, сміх, витівки і перше кохання.
— Забудемо гами й етюди, там Сашко, там Роман, то хіба нам до гам! — жартували…
Струшуючи сніг, що обліпив шапочку, Віра Романівна спостерігала за студентами, котрі весело щось обговорювали у вестибюлі. Хлопці зачіпали дівчат: веселощі, молодість.
Раптом Люда, яка теж стояла в гурті, замахнулася і бехнула загіпсованою рукою по плечах скрипаля Янка, котрий завжди до неї залицявся. На мить дівчина знітилась, ухопилася за руку і легко всунула її в перев’язь.
Віра Романівна не могла зосередитися на уроці — той удар гіпсової ляльки ніяк не йшов з голови. «Невже їй не болить?» — думала, не звертаючи уваги на форшлаги, які пропускав студент. Якось легко Люда орудувала зламаною рукою. Викладачка відганяла негарну думку і сумно посміхалася.
— Повторіть уважніше першу частину, — автоматично виправляла помилки, міркуючи про веселий студентський гурт.
Вранці, ідучи на заняття, Віра Романівна зіткнулася з Людою:
— Зайдете до мене, коли звільнитеся.
Люда, свіжа, з розкішним волоссям і мрійливою усмішкою, зайшла у клас.
— Як рука ваша? — запитала Віра Романівна.
— Ще ниє, болить, важко ворушиться, і я не можу грати.
— Хто накладав вам гіпс? — строгі і водночас смішливі нотки чулися в голосі вчительки.
Люда відчула небезпеку, злегка напружилась, але вирішила не здаватись.
— У першій лікарні.
— Я питала хто, а не де?
— Та, Вітя… тобто лікар Віктор, — тремтливо відповіла. Людині очі шукали сховку, щоб не зустрітись з очима вчительки.
— А я вам вірила… — Віра Романівна сумно перебирала однією рукою клавіатуру фортепіано. Раптом бухнула спересердя кілька різних акордів і мовила: — Розказуйте!
Сльози текли по рожевому гарному обличчі дівчини. Сором закипав і рум’янив круглі щічки.
— Простіть мене, Віро Романівно. Я не виконала програми. Закохалася… Він медик. Віктор порадив накласти на руку гіпс, для певності, — хлипала. — Я виправлюсь, я постараюсь усе зробити до сесії, не кажіть нікому.
Красива грива хвилястого волосся закривала половину лиця, і Люда її не відгортала, ніби відгороджуючи свій сором.