Їй раптом стало легше, мовби вона скинула з себе тягар. Дівчина знала, що сесію складатиме разом зі своїми співучими подругами, які будуть труситися перед кожним екзаменом, а після того куплять у складчину, як казала Тамара, шмат ковбаси, баночку кільки, пляшку вина, закип’ятять трилітровий чайник і будуть сміятись, сміятись і згадувати всі свої витівки: шпаргалки, видумки і доброту своїх учителів, які теж колись були студентами, і тому по-людськи розуміли своїх бешкетних вихованців.
Зима щедро засипала снігом місто, парк, сквер… Сесія тривала.
Не здешняя
Ганка відмочувала руки в мисці з теплою водою. Чорними рубцями пов’їдалася в них праця. Негнучкі загрубілі пальці були вкриті дрібними пошерхлими тріщинами. Вона потерла їх щіткою, потім помастила молодою сметаною, щоб зм’якли. Ой, як пекли, наче їх сіллю посипали! Але Ганка терпіла. Завтра мала їхати до Львова, до сестри, і збирала нехитрі гостинці: трохи квасолі, кукурудзяної муки, маку до куті, з десяток яєць — все, чим могла поділитися.
Вранішній Львів зустрів її дзенькотом трамваїв, рухом пішоходів. Відчинялися крамниці — оживало місто. Біля молочного магазину стояла велика жіноча черга. Ганка й собі завернула туди.
— Перепрошую, за чим така черга?
— Масло мають давати, — озвалася якась молодиця.
«О! То певно і я стану, і Стефці ще й масла візьму», — думала Ганка, прилаштовуючи до стіни свої домашні пожитки. Розігнулася і стала в потилицю до черги. Ще не встигла освоїтися і вникнути в ситуацію, коли почула:
— Женщина, вы чего там пристроились? Вы что, здешняя? — подала голос пані в капелюшку з рудими кучерями і яскраво нафарбованими губами. Вона була майже її ровесницею. Ганка озирнулася.
— То ви до мене кажете? — Ганчина хустка від руху піднялася дзьобом, темне волосся насунулося на чоло і вона нагадувала велику розгублену птаху. — Ви кажете — я не здєсняя? А ви — здєсняя? — криво посміхнулась. — Ви, певно, прийшли з визволителями, та й раптово стали здєсняя. Живете в гарних помешканнях, а наш нарід переселився до підвалів. Я тепер маю родину в Інті, в Казахстані, і тепер, певно, вже не здєсняя. То чи можна мені їсти масло, вірніше, чи маю на то право? — очі Ганки звузилися і закипіли болем.
Черга затихла. Руді кучері пані сховалися під капелюхом, вона мимоволі втягнула голову в строкате пальто. Ганка провадила далі:
— Я вас запрошую до нашого села, до колгозу. Може, візьмете собі пайку бурака… ми поділимося з вами. Ніхто вас гнати не буде, як ви мене, і ви скоро станете здєснєй. Навчитеся розпізнавати, де роги і де те місце, звідки росте хвіст.
— Женщина, не хамите! Щас милицию позову! — пані свердлила Ганку злими очима, але почувалася не зовсім впевнено.
— Ви мені будети читати науку про хамство?! Та воно прийшло разом з вами ще в 39-тім! Вона мене міліцією страшить? Я вже найбільші страхи перейшла у своєму житті, і міліцію також. Мі-лі-ці-я! — Ганка не мала де подіти свої руки, вони в неї пекли і здавалося, що з кожної тріщинки от-от бризне кров, яка розбурхано гонила жилами. В її очах стояли сльози. Вона дивилася на свої спрацьовані руки, які орали, сіяли, косили, доїли, які не розгиналися, коли гладила по голівках доньок, для котрих вічно не вистачало часу і ласки, і шкодувала, що так довго вчора відмочувала та відмивала своїх помічниць. Нині скрутила б із тих чорних негнучких пальців круту дулю і всунула б під ніс тій намальованій москалисі, щоб знала, як ставити її в кут! Коли змахнула сльози, побачила, що люди приязно їй посміхаються.
— Пані, ваша черга. Даємо тільки по півкіля!
— Не переживайте, ви цілком тутешня і своя, наша!
Мамина
Старий Марко опустив голову на затиснуту в руці скрипку і, здавалося, вдихав у неї силу. Розтріпане волосся, паволокою затягнуті очі, що повели його кудись невідомими чи, може, сходженими дорогами. Він не прислухався до човгання ніг танцюристів — допався до скрипки і ширяв з нею попід небесами.
Нарешті втомлена рука опустила смичок… Зграйка дівчат-старшокласниць, забившись у куток, із широко розплющеними очима тамувала бажання вільно попливти в танці разом з усіма. Але вчителі відверто забороняли забави і танці, мотивуючи це тим, що їхній час іще не настав.
Марися стояла у гурті дівчат: висока, з ясними очима і вигнутими бровами. Одежина на ній вказувала на скромний достаток сім’ї. Але мамина жакетина лежала зграбно, а тітчина єдвабна рожева блузка гарно відтіняла свіже личко дівчини.
Коли Марко знову підняв смичок, щоб торкнутися чутливих струн, усі звернули увагу на хлопця, який зайшов до зали. Це був високий красень із сусіднього села, який наважився прийти сюди на танці. Гордо розглянувся довкола, розправив плечі й спинив погляд на наймолодших…