— Данко, ти найкраща у світі! Не бачив таких вродливих, як ти, я люблю тебе дуже, ти одна! — він навчався на вчителя і знав багато красивих слів.
Писав їй вірші і довгі листи, а вона купалася в красивих римах і думала, що це правда, що все це для неї, і вірила. За той рік горе пронеслося над її домом чорною блискавкою. Поховала найрідніших і залишилася сама. Ні, не сама — у неї був її Остап. Хтось нашіптував, що вона, невчена сирота, не пара йому, але Данка вірила тільки Остапові і відмітала все почуте.
Одного дня, коли дощ уперто жебонів, що він надовго, а Данка сиділа й перебирала своє горе і щастя, листоноша приніс їй листа. Радісно, швидкими руками розкрила, пробігла очима і наштовхнулася на слова: «Не чекай на мене». Як дочитала до кінця, того не пам’ятає, але фраза «Не чекай на мене» ще довго билася об її гарячі скроні. Він більше не прийшов, не розділив її горе, не втішив…
Їй пасувало чорне: Данка була висока, струнка, світловолоса, красива. Самотність виштовхала її з хати, і на Великдень вона вийшла між люди. На зеленому моріжку біля церкви молодь у вишиванках водила гаївки. Данка трималася осторонь і відпочивала очима на цьому живому барвистому вінку:
«Не чекай на мене» — знову кольнув болючий спомин. На другому кінці гаївкового кола стояв він — Остап, і його дружина: панськувата, з лінивими очима, завита за останньою модою. Вона висіла на його руці і зверхньо дивилася на всіх, не вступаючи до гурту. Остап зіщулено відвертав погляд, стояв чужим серед своїх…
Минув час і Данка вийшла заміж, і ніхто її так не любив, як її Василь. Його любові вистачало на обох. Ніколи не згадувала, а може — не хотіла згадувати про своє перше кохання. Аж тут сьогодні з її донькою знову він — правда, син, його син. Данка обнімала Любку і плакала. Дочка мовчки слухала і гладила мамине плече.
— Добре, мамо, — сказала з сумом. — Я подумаю і все зважу, я не хочу пережити подібне, попри те, що люблю його, люблю, як і ти колись.
Схлипнула і заспокоїлася Данчина душа: вона розумна, її Любка.
За тиждень Данка отримала листа, написаного таким далеким і знайомим почерком: «Прости мене, Данко, — благав Остап. — Не переч моєму синові. Він по-справжньому любить твою доньку. Він кращий, ніж я… повір. І прости…»
Чужі
Ольга лущила квасолю. Довгі пальці швидко вишолопували великі блискучі зерна, які лунко падали в порожню миску.
Виноградні стебла обвили невелику альтанку і створювали чудовий затінок для відпочинку. Обважніло гули бджоли, дзенькаючи по голівках чорнобривців, що килимком стелилися до ніг і наповнювали повітря терпким ароматом. У відчинені двері видно було, що у вітальні світиться екран телевізора, якого забула вимкнути. О, знову ця набридлива реклама, яку не любила найбільше! «Чи є у вас брудні речі, які маєте відправити у висилку на село?» — питав молодих господинь рекламатор пральних порошків. Її це дуже зачіпало. Чому селян вважають недолугими, чому думають, що вони одвічні шміраки, які мають бути приниженими і ходити в панських обносках? Чого слово «село» звучить у декого іронічно, зневажливо? Невже у цих столичних телекомпаніях справді бракує освічених людей? Вона хотіла б мати на це відповідь.
Руки у селян справді чорні і потріскані, але від святої землі і сонячного хліба. Коли мама виймала з печі високий запашний буханесь, завжди говорила: «Вдався, як сонце». Коли окраєць хліба ненароком падав на землю, старе і мале піднімали його, обтрушували з пошаною і цілували зі святістю. Так було в її дитинстві, так вона вчить своїх малих онуків, бо вважає, що все починається з поваги і любові. «Люблю медочок, бо солоденький. Люблю козака, бо молоденький» — вигулькнули в пам’яті слова з пісні часів її дівоцтва.
З плином літ ті слова втратили бентежність і сприймалися відчужено, ніби й не до неї говорилося. Олюсько, Олюсько, чого ворохобиш пам’ять, навіщо шкрябаєш зарубцьовану давно рану, хіба повернеш усе навспак?.. А чи хотіла б?..
Вона любила. Ой, як любила… Молоденька була, ледь після школи, з великими здивованими очима і лицем, ніби купаним у молоці. Вчителькою мріяла стати. Але Арсен не уявляв без неї життя. Там, під молодими вербами, що купали свої кучері у звивистій річці, вони будували своє майбутнє, розмальовували кольорами райдуги. Арсен обривав домашній квітник і говорив, що вона найчарівніша. А вона вірила і забувала про все, навіть про свою мрію…