Музúки грали веселої, стелили вишиті рушники, чутно було вигуки «гірко»… Ох, як же гірко і без солоду жилося їй, яким коротким було її щастя! Хоча — є Михась, точна Арсенова копія, його продовження і її син, у якому все: і любов, і повага, і далека печаль…
Оля пішла за невістку, хоч була одиначкою — все, як хотів Арсен. Прийшла на велике чоловікове подвір’я з надією і незрозумілим острахом, що заховався десь глибоко в грудях.
Молоденька була, майже дитина. З пошанівком заглядала в очі новим батькам. Щебетала, перепитувала, запобігала, дуже вже хотіла сподобатися. На Арсена дивилася, як на кохане диво, всім для неї був…
Відшумів хмільний медовий місяць, Олюська перестала бути гостею у чоловіковій хаті і рвучко бралася до роботи: то сапати біжить, то траву жне.
Якогось дня, коли нагинці полола грядки, земля враз попливла з-під неї, в очах закрутилися чорні кола, нудота підкотила до горла, вона ледь не впала. Зблідла, довго сиділа на межі, прислухаючись до себе інакшої. В хаті, все ще не знаючи, що з нею, ненароком розбила гарне горнятко, з якого любив пити чоловік. «Ото робітницю привів!» — свекруха сказала те ніби ненароком, але Олюська добре все збагнула. Зіщулилася і сльози зібрала в собі, щоб не бризнули з очей, ковтнула першу образу. А далі наче мішок зі шпильками розв’язався: «Ти нічого не вмієш, як ти на світі живеш такою нечупарою? Ні замести, ні спекти, хоч ся хати відречи…» — жебоніла під носом свекруха. «Ходить тут і торохтить кістками, і де твої очі були?» — це вже до Арсена.
Олюська благально дивилася, випрошуючи прощення, — правда, не розуміла, за що. Плакала так, щоб ніхто не бачив, вже знала, що носить дитину. Цілий день чекала чоловіка з роботи, очі світилися блиском, але ні радості, ні підтримки від нього не відчула. Стриманими були його слова, буденними, ніби не було повного місяця, який ходив над ними колом, ганяючи зірки, щоб ясніше світили їхньому коханню. Арсен став іншим…
У їхньому ліжку вже не було гарячих обіймів, щезли ніжні слова, яких так прагнула Олюська, німував прісний холод. Усе так швидко, раптово змінилося. Чоловік раненько їхав мотоциклом на роботу, а повертався зі смерком — втомлений і чужий. Дивився повз неї, або поверх її голови, відводячи погляд, кидав байдуже окремі слова і знову їхав з дому. Коли в неділю обідали за родинним столом, її тарілки там не було.
Олюська розуміла — їй тут не раді, тут її не полюблять. Але чому мовчить мама? Їй ураз так захотілося додому…
Весною народився хлопчик — худенький, з тільцем, як у жабеняти. Михасик постійно плакав, не прибавляв у вазі, і Олюська плакала разом із ним. Арсен нервував, що не висипається, що жінка не може справитися з малюком, і ображав її:
— Не скули, він такий скислий, як і ти!
Потім перейшов спати до іншої кімнати.
Олюська тулила сина до грудей і не знала, де шукати поради. Аж якось сусідка, котра жаліла Олюську і знала більше, ніж нерозрадна молодичка, сказала їй прямо:
— Не марнуй собі світу, дитино, він уже їздить з іншою!
Серце, здавалося, вискочить з грудей, коли питалася про це в Арсена. Хотіла побачити усміх на його лиці, відчути заспокійливі обійми. Натомість отримала колючий погляд і слова, які вкарбувалися в пам’ять на все життя:
— Ти вільна, можеш іти, куди хочеш! Я розлюбив тебе!
— Як? Так швидко? А Михайлик?
— І його теж!
Не плакала, не було сліз. Мовчки взяла дитину, вузлик з речами і сіножатями, плутаючись у траві, подалася до мами…
З того часу багато літ спливло. Були і страх, і щем, і усміх, і весілля Михася, її сина.
Перед шлюбом зустрів Арсен сина і хотів йому зробити дарунок.
— Я не знаю вас, — стримано відізвався хлопець, — то з якої рації робите мені дарунок?
— Як не знаєш? Я тато твій!
— Ви, може, й тато, але не мій. Ви втерли хоч одну мою дитячу сльозу? Чи, може, за всі літа дали мені хоч одну пораду? Чи, може, раділи разом зі мною?
Батогами лягали слова сина на плечі батька. Перед красенем-хлопцем стояв постарілий чоловік, який у синових очах шукав ласки і прощення. Він мав іншу родину, дітей, але для злагоди з власним сумлінням прагнув синового розуміння…
Так і ходять одними дорогами двоє рідних і водночас чужих людей, чекаючи, коли одне серце простить, а інше прийме прощення.
Кучері-дзвоники
Оксанка в куточку гралася ляльками. Лялька Маруся з облупленим носиком сиділа на своєму стільчику і косила лівим очком на дівчинку, котра вибирала платтячко для ще однієї ляльки — Валі. Цю ляльку Оксанка пошила сама з різних шматочків кольорової матерії, які завжди отримувала від кравчині тьоті Люди.