— Пробач, Марусенько, трохи посидиш сама. Відпочинь, ти втомилася. Я зараз вшию тобі гарну хустинку з барвистого шовку, ач, як переливається?
Ляльку Марусю Оксанці подарував тато, ще коли був із ними. Його вже давно нема, мама каже, що він на роботі десь далеко-далеко, і коли повернеться, ніхто не знає. Мама чомусь неохоче говорить про татка, а Оксанка так скучила за ним. Він, мабуть, справді дуже далеко, раз так довго не приходять листи…
Оксанка не хоче бути вчителькою, як мама, котра весь час мовчки сидить над зошитами і відмахується від неї. Вона хоче мати багато красивих суконь, мештів на високих підборах, як у модних пань. Коли залишається вдома сама, вскакує у мамині туфлі і човгає ними по підлозі, вдаючи дорослу. Розплітає волосся, підфарбовує губи, мамину сумку на руку навішує — і пливе по кімнаті. Їй здається, що ляльки плескають їй з радості в долоньки. Вона грається в продавчиню, лікує ляльок… Раптом дівчинка згадала:
— Мамо, що таке байстрючка?
Мама підводить очі від зошита і болісно питає:
— Хто тебе так назвав?
— Тьотя Ліда, коли я хотіла їхнє яблуко зірвати, бо воно геть на вулицю нахилилось.
— Це коли дитина не має тата, — неголосно мовила мама.
— Але ж я маю!
— Маєш… — мама надовго замовкла і, без потреби, почала то закладати косу, то знову витягати шпильки.
— Я напишу йому листа. Ти відправиш?
— Пиши! — за мить мама знову заглибилась у зошити, а Оксанка старанно виводила: «Дорогий татуку, я тебе дуже люблю! Чого тебе так довго нема? Привези мені насправжну ляльку».
Мала зіскочила зі стільця і підбігла до мами.
— Ти наробила помилок. Не татуку, а татку, не насправжну ляльку, а справжню, розумієш?
Оксанці стало прикро, що вона пише з помилками, але ж як хотілося, щоби приїхав татко!
— Пошлеш, пошлеш? — ще раз підскочила до мами. А мама глянула на її радісне обличчя і мовила:
— Пошлю…
Тато приїхав тоді, коли його вже не чекали. Мама була в школі, а Оксанка гралася на подвір’ї з кошенятком. Він несміливо зайшов у двір, і мала якийсь час його розглядала. Враз засміялася:
— Татку, ти приїхав!? — вона міцно його обійняла і притулилась. — Я тебе чекала, чекала, так скучила за тобою! — без угаву щебетала. — Ти одержав мій лист?
— Так, маленька, бачиш, я ж тут…
— А чого твоя робота така довга?
— У дорослих так буває… Я привіз тобі нову іграшку, — і чоловік витяг із сумки плюшевого коричневого ведмедика з блискучими очима.
— Гарний, — дівчинка погладила м’якеньку спинку іграшки і з сумом додала, — а у моєї Марусі носик облупився і очко косить, вона вечорами плаче, а вночі не спить.
— Їдемо, доню, я куплю тобі цукерки — які захочеш.
— Ні, ні! — запручалася дівчинка. — Я хочу, щоб ти пішов зі мною по селі, щоби всі бачили, що у мене є татко!
Оксанка міцно тримала тата за руку і крутила головою на всі боки — була щаслива, що у неї такий гарний і дужий тато.
— Татку, я вже не байстрючка, правда? Ти у мене он який! Як шкода, що дівчатка не бачать, який ти у мене сильний і справедливий, — чомусь додала. Вона це слово часто чула від мами і знала: справедливо значить гарно.
Мала за своєю радістю не помітила, як тато нахилив голову і топче очима стежку, по якій вони йшли.
— Ой, боляче! Татку, ти мені ручку затис, твоя долоня така сильна!
— Пробач, донечко, — чоловік помовчав, а за якийсь час напружено і тихо сказав: — Хочеш, Оксанко, я познайомлю тебе з твоїм братиком?..
— Ура! У мене є братик! А мама знає про нього?
— Знає, — промовив сумно.
— А чому я не знаю, що у нас є братик? А, стривай татку, коли моя мама не має синочка і я про нього нічого не знаю, то той братик мусить мати іншу маму, інакше не буває, — розкладала по-своєму дівчинка.
— Так, маленька, у нього є інша мама, і звуть її тьотя Валя.
— Як мою шматяну ляльку…
Якийсь час вони йшли мовчки. Антон відчув, як ослабла і стала безвільною тендітна долонька в його руці. Світлі кучері доньки розсипалися по плечах, мовби маленькі дзвоники, і він мимоволі погладив її по голові.
— Не треба, татку, я вже доросла і сама можу ходити по селу, коли мама на уроках, я нічого не боюся, навіть коли мене прозивають. Жаль тільки, що той братик не в моєї мами. Я думала, він буде мене захищати. І ти мене вже не захищатимеш… — здавалося, сльози ось-ось бризнуть з її голубих оченят.
У кінці вулиці появилася Ганнуся, притискаючи до грудей стосик учнівських зошитів.