— Мамо! — Оксанка шарпнула рученя з великої чоловічої долоні і притьма побігла до жінки…
По худеньких плечиках радісно розсипалися і підстрибували кучері-дзвоники. Антон розгублено стояв посеред вулиці і не знав, як йому бути. В руці міцно затис плюшевого ведмедика, залишеного донькою..
Реальність
Її розбудила тиша. Жінка розплющила очі і побачила незнайомі шпалери, чужі меблі. І тільки на столі стояла її сумка, з якою приїхала. Олена миттєво згадала, де вона, і заметушилася: коб не спізнитися, бо сьогодні ж пара — практична робота з комп’ютером.
Коли їхала на курси, колеги сміялися: як зараз у старі голови втовкмачувати науку про комп’ютер? І воно дійсно, зараз би краще подорожувати десь у білих штанях, відпочивати від прожитих літ, насолоджуватися природою, пізнавати чужі міста. Для себе теж варто було б познайомитися з сучасною технікою, знати своїх і чужих модельєрів, не комплексувати у дорогих магазинах, звідки, здається, продавці виганяють тебе очима, передбачаючи твою купівельну неспроможність. Вміти гідно себе поводити у ресторані, щоб офіціант не задумувався, який у тебе статус, і не вважав, що тебе можна обслужити абияк…
Найважче Олені було подружитися з комп’ютерною мишкою. Її огрубілі пальці стали нечутливими, і курсор бігав по всьому екрану, не потрапляючи на потрібну кнопку. Не біда, якось усе владнається, і вона таки підкорить цю непосидючу мишку, адже збирається ще довго працювати, бо онукам треба давати раду.
Похапцем запихала конспекти до сумки, коли мелодійно задзвонила мобілка…
— Бабко, ви що, на нас болт забили і не думаєте, блін, як ми тут? — прозвучало у слухавці без «добрий день», без «як ви там», «ми скучили» чи ще чогось такого. Олена слухала і не знала, що відповісти. — Та ми їсти хочемо, огірки, тіпа, переростають…
Помовчала, ковтаючи гіркий клубок, а тоді сказала:
— Добрий день, Вітальку. Ти ж одружуватися зібрався, то берися до роботи, будеш мати практику: звари їсти, вибери огірки, прибери за собою, і Андрійка до того привчай. Я мушу закінчити курси, вже не довго залишилось.
Сіла, спустошена, і тихо заплакала. Комп’ютерна мишка відійшла на другий план, бо Олена тільки й думала: де схибила, де недоглянула і чому воно все не так? Чому? Адже 21 рік вона для Віталіка була мамою і татом, дідусем і бабусею. Віталік був добрий, чемний. А після армії наче підмінили хлопця: став грубий, ледачий. Оце женитися надумав, то ще й не знати, яку невістку приведе…
Олениній доньці не пощастило. Красуня, що мала модельну зовнішність, одразу після випускного вийшла заміж. Через рік синочок народився — коли робив перші кроки, його батько дарував квіти іншій жінці, а Олена взяла онука за сина. Він кликав її то мамою, то бабусею, а їй однаково радісно було. Всюди був з нею, а вона тішилась, що хлопча здоровим росте, щебече, віршики розказує… Ліля з Італії висилала якийсь приробіток, щоб легше їм було.
І от знову заглянула радість до їхнього дому: освідчився Лілі гарний хлопець, який мав добрий достаток. Жили вони гарно, в родині народився Андрійко, Ліля розквітла, і Олена вірила, що сонячним буде їхнє подружжя. Але часом життя ставить багато дивних запитань: чому у сусіда виросла нова тераса, з яких коштів у Наталки норкова шуба? Ці питання, мов іржа, вже не одному роз’їли душу… Захотів Іван нової машини, а Ліля — нових меблів, дорогої люстри. Взяла Олена до себе дітей, а Ліля подалася в Італію.
Андрійко плакав, хотів мами, адже любові і ласки не вишлеш у посилці. Віталька замкнувся в собі і вигадував усе нові й нові забаганки: вже он хлопцям мами машини купили, а він і досі ремонтує старого мотоцикла…
У відпустку Ліля летіла додому, немов на крилах. Тільки Олена знала про її приїзд — донька хотіла зробити несподіванку своїм чоловікам…
Прибула, вивантажила з таксі велетенські валізи і потягла до хати. Першим побачив маму Андрійко, що на канікули перебрався до тата. За ним вискочив Іван. Хотілося, щоб щастя зупинилося на цьому місці і тривало вічно. Ліля, мов та лоза, обвила чоловіка і сина. Андрійкові оченята світилися синьо.
— Вдома, я вже вдома… Не хочу сонця Італії, хочу грітися біля вас, варити борщі, тримати за руку дітей, дихати терпким запахом серпневих айстр, — Ліля говорила без угаву, переповнена ніжністю до цих смаглявих хлопців, її рідних. — Розщіпайте грубі валізи, там для вас купа подарунків. — Іванку, знаєш, що для мене найцінніше з привезеного? Я вишила тобі сорочку… Здавалося, що ти поруч, і нитка за ниткою з любов’ю лягали на полотно. Глянь, тобі подобається?