— Так, дуже гарна…
За своєю радістю Ліля не помічала Іванового розгубленого погляду. Очима зорила по кімнаті, де були її улюблені речі.
— Андрійчику, ти з татком спав, як мене не було?
— Ні, я на дивані.
— А чому, сонечко?
— Бо татко спав з тьотею Люсею.
— Чому? — зовсім недоречно спитала Ліля.
— Бо ж ліжка третього у нас нема, — пояснював мамі малий, ласуючи шоколадом.
«Якийсь анекдот», — подумала Ліля, але Іван стояв червоний та розгублений і нічого не пояснював. Сорочка, м’яко ковзнувши, впала на землю і, ніби дорога, розвела їх по обидва боки. Жаром горіло вишиття. Німі запитання і жодних відповідей…
— Пробач, так вийшло, — врешті спромігся Іван на слово.
Важко сіла біля стола, за яким колись так радісно трапезували родиною. Розкішне волосся смутком розсипалось по плечах… Зрада, знову зрада… Не чула щебету Андрійка. Чи ж не вона байдуже реагувала на захоплені погляди Джованні? Відмахувалася, бо у неї був Іван… На чоловіка не дивилась. Розщіпнула одну з валіз і вивернула на підлогу весь вміст.
— Тут все для тебе… Вибач, для Люсі нічого не привезла… не передбачила, — не втрималася від шпильки.
Вже за півгодини їхала з Андрійком до мами. З того часу сонце Італії гріє Лілю багато довгих літ. Вона глушить образу роботою, бо де заробиш гроші вдома?
Діти кличуть Олену то мамою, то бабкою, а Андрійко все ще хоче мами, бо як сердиться, то кричить:
— Бабко, ви вже мені надоїли!
Надоїли «ви» — чуєте, який пошанівок?..
Олена сиділа, як пришпилена до чужого стільця, і думала: «Чи ж у моєму віці приручати цю спритну мишку?» Гучний стук у двері перервав невеселу нитку гадок.
— Мене за вами послали, — почувся чоловічий голос. — Думаю, сьогодні мишка від вас уже не втече!
Він мав добрий настрій і сміявся. Починалася пара.
— Дякую, Славцю. Як добре, коли хоч хтось про тебе дбає…
Тремтячими руками зачинила за собою двері і пішла освоювати комп’ютер.
Без розради
Перші осінні дощі пружно шмагали землю. Родинна грушка з сумом похилила віття, ніби зиркала вниз, де жовтим килимом спочили її плоди, вже гнилички, і ніхто їх не збирав. Потрісканим стовбуром стікав дощ, наче плакав за літом чи за тим життям, що колись буяло на цьому подвір’ї. Раніше воно було ошатне і вабило око, а молода грушка тріпотіла темно-зеленим листям і рясно вагітніла кожного літа соковитими плодами. Грушки роздавали дітям, сусідам, перехожим, а тепер Галина їх продавала, найчастіше за чвертку чи якусь лаху.
Галина лежала на розбитому дивані, пружини якого гостро впиралися в худе знеможене тіло. Ромко сидів і дивився на дощ через сірі шибки давно немитих вікон.
— Ромцю, дай хоч півкелішка! Щось дуже у грудях пече, може, заглушу…
Той мовчки взяв пляшку, відміряв півкелішка сірої рідини. Галина тремтячою рукою влила її в запалий рот.
— Як ти будеш сам? — ледве повертала язиком.
— Чо сам? Куди маєте дітися?
— Певно, вже піду від тебе… Чую, що кінець. Там мої мама, тато, Дмитро… Навіть не знаю, що сказати тобі наостанок. Привела тебе на світ і не вберегла… Може, тому, що мене ніхто не беріг? Не мала любові, хоч дуже хотіла. Тато твій не любив мене і тебе теж. Жила, як приблудна собака, у власні хаті. І його вже забрав Господь, давно нема, не знаю, чи вийде мене зустрічати… Прости мене, Ромцю. І не пий, прошу тебе.
Ромко сидів, слухав і у маминих, на диво, тверезих словах для нього чаївся страх. Що вона говорить? Якось воно буде. Нащо загадувати наперед? Гадки повільно збуджували давно бездумний мозок. Мама на якийсь час затихла. Щось надто довго мовчить…
Коли він врешті здогадався розрадити її чи втішити, то побачив неприродно опущену руку, що чорним нігтем впиралася в підлогу, і широко розплющені незмигні очі. Скочив на рівні, стало смертельно лячно.
— Ма-а-мцю! — термосив її.
Галинина голова катулялася по старому дивані, руки падали, як не складав їх.
— Що ж я буду робити? Люди, я вже не маю мами! — кричав, наче малий. Враз замовк і дивився на нерухоме розпластане тіло, і не знав, що має чинити далі. У їхньому житті вона завжди думала замість нього. Любила його, інакше, як «Ромцю», не кликала. Коли тато бив, підставляла руки. Хто зараз йому підставить руки? Хто розрадить? Сидів довго, розглядав давно небілену хату, розхитаний стіл і єдиний старий рипучий стілець, на якому сидів. У кутку колись стояла розкішна, ще дідова, вішалка з червоного дерева — десь вона тепер у чужому домі. Ванну вони здали на металобрухт. Навіть образів нема… Ромко вперше побачив, що їх нема. А малим мама вчила його молитви… він навіть не знав, чи пам’ятає її, хіба що перші слова: «Отче наш, отче наш, отче наш…» — шепотів майже безмовними губами.