Рівно через годину різко задзеленькав вхідний дзвінок. У дверях стояв молодий темношкірий чоловік з великими чорними очима, темінь яких ще більше підкреслювали білі білки. Модно вдягнений. З букетом червоних троянд і білим пакетом, у якому було шампанське.
— Для кого все це? Ви ж іще не бачили квартири? — ледь вимовила Тетяна.
— Для фас. Думаю, вона буте гарним, як і її господиня. І спотобаться мому другові.
Довелося Тетяні йти на кухню і гріти чай. Арні — так звали нічного гостя — був студентом медінституту. Вони сиділи навпроти і чаювали. Розмовляли здебільшого ламаною українською, калічили англійську та російську — навпереміш. Тетяна забула, скільки їй літ, і сміялася молодим сміхом. Шампанське трохи вдарило в голову, цукерки підсолоджували настрій. А троянди дивилися зверхньо — ми, мовляв, ще живі, юні і вміємо зачаровувати.
Говорили про різне. Тетяна бувала по світах, тому торкнулася теми молоді, зокрема — сучасних красунь.
— Маєш дівчину? — жінка й незчулась, як перейшла на «ти» зі своїм гостем.
— Нєту. Не любіть дівчат, які люблять только гроші і секс, — відповідав легко, переконливо.
Раптом темна вузька долоня лягла на Тетянину руку. Піднявши погляд, вона побачила каламутну хіть, яка, мов паволока, заслонила чорні очі чоловіка.
— Я любіть такіх женшін, как ти, — бульбашками викочувалися з рота слова.
— No! No! — тихо зойкнула.
В душу поволі заповзав страх і огида. Свідомість повертала її в реальність. Арні стояв у напруженому очікуванні. Раптом він рвучко притягнув жінку до себе.
— Ні, ти що?! Цього не буде!
Блідість розтікалася по Тетяниних щоках.
— Опам’ятайся, хлопче! Та ж ти мені за віком у сини годишся, і у тебе теж є матір…
Тетяна опанувала себе і голос у неї більше не зривався. Її спокійні і тверді слова прояснювали затуманений розум чоловіка, хоч ніздрі його широкого носа ще вібрували. Він зненацька розімкнув руки і опустив кудлату голову.
Було вже після опівночі, коли з Тетяниної квартири вийшов незвичайний нічний гість. Добре, що ніхто з сусідів не бачив — розмов було б аж до смерті.
Тетяна сиділа за столом. У душі було порожньо. Крізь сльози дивилася на голівки розквітлих од тепла троянд. Їй здавалося, ніби квіти регочуть чорно-червоними губами.
Діти війни
Погоду цього літа не можна було передбачити. Вчора не завадили б чоботи. А сьогодні — раптова спека. Сонце ніби надолужувало за ті дні, що просиділо, посварене з людьми, у сірих хмарах, тому посилало на землю пекельний жар.
Марія Іванівна йшла до суду. В цій установі їй ще ніколи не доводилося бувати. І слава Богу! А сьогодні вона — сама не знає, як до цього ставитися, — «дитина війни». В якийсь момент держава пообіцяла, образно кажучи, цукерку в позолоченій обгортці… Соромно випрошувати її в такий спосіб. Але життя примушує. Як підеш на ринок — думки линуть до кукурудзяних паляниць, які мама пекла на плиті в дитинстві. Вони були круглі, жовті і важкі. Ними можна було товкти ґулі на чолі, але це були смаковинки для повоєнних дітей, які не мали ні харчу, ні одежі. А ще їй на все життя запам’ятався смак карамелі з розлізлим повидлом, що склеювало солодкі подушечки в суцільну масу. Продавець, вуйко Яндрух, залізною лопаткою колупав це місиво і кидав на вагу в сірий грубий обгортковий папір, а вони, діти, обережно ховали за спиною яйце чи два, щоб розрахуватися…
То що, їм знову треба буде повертатися до цих кукурудзяних глевчаків? Пенсія куценька, хоч має дві освіти. Гречка захмарно дорога, масло тільки по святах — більшість пенсіонерів знову чекала післявоєнна дієта. От і пливуть тисячі скривджених та обділених до своїх місцевих судів за правдою. Але чи…
На вулиці перед судом стояв великий натовп людей. Аж жахнулася — море сивеньких голів, жіночих і чоловічих. Жінки, як голубки, закрутили тугенькі вузлики на потилиці, ніби збирали докупи свої жалі чи літа. Чоловіки — лисі, срібні, в брилях чи кашкетах, в одязі з «гуманітарки». Ось моє покоління, думала Марія. А скільки з них уже не прийде сюди…
При вхідних дверях стояли чотири дебелі парубки в камуфляжних костюмах і червоних беретах. До приміщення нікого не пускали. Немилосердно пекло сонце. Минуло понад годину, і в натовпі хтось несміливо почав висловлювати незадоволення.
— Та пустіть хоч до будинку! Скільки будете нас морити? — чулося боязке і поодиноке.
Котрийсь із парубків, що стояли на вході, прогнав старого, який не витримав стоми і оперся на шибу великого вікна.
— Відійдіть, дядьку, від вікна. Спирайтеся на палицю, бо ще скло видавите.