— На тобі на полуднє.
На мить танець зупинився, а за хвилину розширив коло і з велетенською силою закрутив несамовите повітряне жорно, яке збирало порох зі всього поля, здиблювало землю, зривало хустки з жінок, задирало на голови подоли спідниць. У повітрі літали паляниці, цибуля, огірки. Стовп сірої пилюги вивищувався чорною свічкою просто в небо. Розгублені молодиці з криком припадали до землі, чіпляючись руками за низькорослий коксагиз. На полі панував крик і розпач. Аж раптом почулося непевне: «Отче наш іже єси на небесах…» Жінки одна за одною вплітали голоси у щиру молитву і поки, з плачем і відчаєм, дійшли до «але ізбави нас від лукавого», чорний стовп пилу, як звивиста стрічка в руках умілого гімнаста наприкінці виступу, поволі ліг на поле.
Німувала тиша. Усе довкола завмерло на якусь нескінченну мить. Жінки — розхристані, чорні від пилу, заплакані — тремтячими руками хрестилися, задивившись у небо, а потім повклякали на коліна. Молилися.
Пророцтво
Старенька жінка в чорному сиділа у кабіні вантажівки. Її запалені очі мали застиглий погляд. Жодна тривка ясна думка не навідувалася до неї. Хіба ця — з далекої молодості, коли вона була ще повна радості і синочок її безпечно посапував у сповиточку. Колишучи його, незчулася і задрімала. За якийсь час різко зірвалася і мало не впала. Сон страшний наснився: йшла зеленим житом і наткнулася на незнайомого діда з сумними очима, який байдуже говорив: «Не радій, він помре тобі. Побачиш, помре…»
Довго сиділа потім над колискою. Вдивлялася в усміхнене личко і карбувала: ні, він виросте, він житиме.
Ріс її малий Ігорко. Раділа, як бігав у коротких штанцях з перехресними шлейками, як сміявся великими карими очима. Сон той заховала далеко в собі. Нікому не розказувала, навіть чоловікові. І тільки часом з жахом поверталася до тієї ночі.
Виріс її син міцним, красивим. Уже школа і армія позаду. Маленькі онучатка вже бігають… Жінка приспала в собі той сон, рідко згадувала важке пророцтво.
Але воно таки сповнилось ясного березневого дня, що народжував квіти і трави. Мліючи серцем, вибілена часом Ганна поспішала на останню зустріч із сином, своїм найменшим. Він ішов по тій дорозі, з якої не вертають. Його не турбувала ні остання крапельниця, ні відчай сестер. Тільки чув умираючим серцем розпачливий біль своєї старенької мами, яка незрушно і безпорадно стояла над розпластаним тілом. Його великі карі очі незмигно дивилися на присутніх, яких боліло єдине запитання: чому він? Міцно скроєний, з мовчазною усмішкою і дитинною душею, Ігорко йшов, а вона не могла його втримати, зарадити, допомогти… Враз Ганна нагнулася і схрестила красиві білі руки в сина на грудях і тремтячими долонями закрила очі. Здавалося, що вона впаде, що підлога з обдертим лінолеумом провалиться, а вона полетить за нею у те чорне провалля. Перед нею відступали лікарі і медсестри. Ганна мовчки гладила руки свого безборонного сина, свого Ігорка. Вона віддавала йому свою останню любов і ніжність, якої йому бракувало. Дрібною постаттю і розкриленими жилавими руками, які не знаходили собі місця, схилилася над вузьким лікарняним ліжком, як колись нахилялася над його колискою, і, здавалося, от-от заспіває синові останню колискову. Слова вирвалися з глибини її грудей і покотилися болем навсібіч. Обривала фрази: «Синочку… додому… до тата… чого так швидко йдеш… а як же я?» Жодна сльоза, навіть найдрібніша, не викапала із запалених очей і розпеченого серця.
Ганна везла сина додому… Коли співала молода трава і кучерявилося на деревах листя, різнокольорові дзвони перших тюльпанів дзвонили йому востаннє. Ніжні первоцвіти тулилися до його холодних рук і вмирали біля нього. Блідо блимали свічки, освітлюючи його загадкову усмішку. Серед ночі маленька зчорніла Ганна повернулася до рідних:
— Хочу побути тільки з ним, сама. Відпочиньте трохи.
В голосі — непохитна твердь, і ніхто не заперечив.
Вона мовчки стояла перед сином і все життя крутилося колесом перед очима — її і його. Бачила, як трирічним хотів голитися, наче тато: розсічена шкіра і ніякого плачу, тільки здивовані оченята і затиснута рученям щічка, а між пальчиками бігла кров. Може, цієї крові йому й забракло?.. Ось уже споночіло, гроза збирається, а вона біжить з поля в тривозі — як там малий? А він скрутився калачиком під оборогом і заснув. З дощем принесла його до хати… А скільки холодних росяних ранків було у нього! Вона у поле, а він — пастушкувати…