Стояв і не міг нічого мовити.
— Ви до нас?
Йосиф мовчав, схиливши срібну голову.
— Щось хотіли?
— До вас… — ледь витиснув із себе.
Жінка втерла долонею сльозливі очі і заніміла. Вдивлялася у прибульця і шукала, шукала в пам’яті його лице. Стільки облич майнуло їй у думках… То чи могла впізнати його?
Йосиф припав до шкарубкої руки жінки.
— Пані Домко, я прийшов віддати вам борг, який довго не віддавав. Простіть мені.
Широко розплющені Домчині очі напружено впилися у чоловіка.
— О!.. Отче, отче!
Тепер уже Домка припала до його загрубілої руки.
— Боже! Звідки ви, з яких доріг? Вже не думала вас видіти. Ви такий срібний… — жебоніла і гладила його схилену голову. — Як ви вижили?
— Молитвою і надією…
— То чого ж я стою! Ви здорожений, сідайте!
Літнє сонце соромливо заглядало до хати крізь густу зелень, кидаючи на стіл дрібні відблиски. Косим промінцем ковзнуло по вишитому обрусі.
— Пам’ятаєте ті пошматовані верети? Я вишила кращі, на зло тим нелюдам…
Домка відкрила скриню і витягла звідти барвистий тканий рушник.
— Це для вас, отче, щоб життя бодай тепер усміхалося вам веселково…
Ще довго у вікні дерев’яної хати світилося світло, кидаючи жовту тінь на зелену парость. Двоє людей мали про що поговорити. Сивий чоловік і стара жінка викарбовували пережите.
Юльця
Маленька хатинка з жовтою призьбою тулилася до лісу, що стояв широкою зеленою стіною, пантруючи спокій її господині. Юльця всі свої жалі і розради лишала в цій хатині, бо до кого мала говорити? Кому скаржитися? Жаль навіки поселився в її добрих очах…
Була маленькою, невідомого віку, дрібна з лиця, в пошарпаній одежині з чужого плеча і великим горбом. Ворохобила всіх своїми чудасіями і якоюсь нелюдською добротою. Але її доброта мало кого обходила, більшість люду сприймала її за хвору дивачку. Діти від несвідомості і жорстокості сміялися та дражнили різними потворними словами. Юльця мовчки обходила їх іншою дорогою, а коли вже стикалася око в око, просила:
— Будьте чемні, я вам нічого не роблю злого, — і мовчки дріботіла узбіччям до своєї домівки, хусткою закриваючи горб.
Коли розцвітав ранок, то хатина була мовби в раю: пахло росяним медом, акації схиляли свої пахучі дзвони, ніби дякуючи Юльці, що вона тут є, гуділи джмелі і небо випромінювало блакить погідного дня. У такий час маленька жінка стояла перед клаптиком городу, який відвоювала у лісу. Милувалася синім цвітом бараболь, рядками кукурудзи, рожевого маку і говорила з собою: «Ой мачку, мачку, засійся рівненько, вродися рясненько. Прийде зимонька, з нею колядонька і кутя смачненька». Вона знала, що ніхто з нею не розділить її самотньої куті, бо колядники сюди не заглядають. Але що їй завадить потішити саму себе? Юльця тулила рожеві терпкі голівки маку до щік і розмовляла з ними, як з дітьми:
— Мої рідненькі, мої пахучі голівки, — гомоніла тихо.
— Гав, гав! — повагом озвався Бурко, почувши свою господиню, а за ним — цілий хор високих та низьких собачих голосів. Ці живі створіння теж були їй розрадою. Збивалася з ліку, скільки їх має, бо «добрі» люди підкидали їй щораз нових безпритульників. Але зате скільки відданих і люблячих очей поряд! Зранку, лежачи на своєму убогому ліжку, Юльця гладила псів по вухах, по спинах. А потім, зібравши сили, йшла до міста на бійню і приносила додому харч для своїх вихованців. Частково їх годував ліс: то миші, то ситий борсучок, який не встиг утекти…
— Ой Бурцю, мій Бурцю, болять мене ножиська, крутить поперек, — жалілася своєму улюбленцеві, який віддано лизав їй руки, співчутливо заглядав у зболені очі.
Юльцю все більше пригинало до землі, випинаючи круто горб. Вона важко сідала на поріг своєї хатини погріти ноги, вкриті трофічними виразками. Тоді приходив Бурко і лагідно зализував рани своїм теплим рожевим язиком, від чого їй ставало легше.
— Що би я робила без тебе, мій Бурцю? З ким би я наговорилася? Хто би мені поміг? Хто би мене слухав? Кому би я жалі свої розповіла?
Бурко скимлив, наче розумів свою господиню, правою лапою дряпав землю, засвідчуючи відданість їй.
— Дивися, вже бузьки від нас відлітають, вже скоро нас завіє, засипле холодним снігом і накриє ту красу Господню…
Юльця проводжала поглядом лелечий ключ, який плавно ховався за лісом. Сумно шумів вітер, струшуючи жовто-багряні листки, що котилися до Юльчиних ніг. Жінка складала їх у великий кольоровий букет, вдихаючи перший запах осені.
— Ходімо, Бурцю, збирати сушник, бо чим будемо грітися взимі?