— Не зривай квітів! Вони ж зів’януть і помруть, а зараз літо, і всім так хочеться жити, насолоджуватися життям.
— Добре, — згоджувався, — я плестиму тобі барвінкові вінки!
Дивно було дивитися, як юнак плете вінок, як вкраплює в нього лісові дзвіночки.
— Я дарую тобі цю прикрасу на знак вічної любові, в яку вплетено моє і твоє серце, — мовив чи то жартома, чи серйозно, проте урочисто.
— А я приймаю твій дар, — відповіла тихо і задумливо.
Терпко пахло материнкою і ялівцем, що розлого кущився на пагорбі. Сюрчав свою літню мелодію засоромлений цвіркун, що мимоволі став свідком обітниці кохання.
Літо дотанцьовувало свій танок. Сипало холодну блискучу росу, прикрашало першим золотом поля, кликало птиць у вирій. Лісові дзвіночки віддзвонювали останні акорди…
За селом біля акації стояло двоє — Ніна та Євген. Він повертався на навчання, вона його проводжала.
— Як хутко минуло літо… — мовила сумовито. — Я буду тебе чекати. Чи пам’ятаєш ти цей вінок? — вона вийняла з сумки ледь прим’яте барвінкове плетиво. — Тут вплетені наші серця… Чи пам’ятаєш? Лісові дзвіночки видзвонювали нам: «Люблю, люблю, люблю!»
Євген посміхнувся:
— Я все пам’ятаю: і грозу, і твоє мокре волосся, і наші росяні ранки, і цю акацію, і літо… наше літо.
Терпеливиця
Жіноча ланка проривала буряки під лісом. Робота була марудна. До села далеко, а тривожне сіре небо обіцяло грозу. Розімлілі, з обважнілими руками, жінки ліниво перегукувалися, щоб якось перебути день до вечора.
— Щось весіль у нас нема. Казали, Петро старостів шле до Юльки Горецької — але тихо, не чуть нічого — може, кинув її? І Маланка не віддається, хоча давно вже на порі.
— А справте мені весілля, — впівголоса обізвалася Катруся.
— Чи ти дурна, Катерино?! То яке має бути весіллє?
— А тут, просто в полі. Сплетіть мені вінок з кропиви й лопуха, а веренька буде за вельон. Дружок серед вас навибираю, співати весільних усі вмієте… Бо іншого в мене не буде, я його не заслужила: мама вигнала з дому, сестри відреклися. А я дуже хотіла весілля. Гарної сукенки, віночка з мирту, музик… — говорила якось байдуже, але з великою внутрішньою напругою. — То зробіть, як я хочу, будьте такі добрі.
Молодиці здивовано сперлися на сапи і не знали, чи це жарт, чи, може, справді таке бажання дивакувате…
Він був переселенцем з гірського краю. Гори виростили його високим, плечистим, з вільним поглядом і мовчазною вдачею, бо у своїй мовчанці чувся незалежним. Гірські вітри виспівали йому нелегку долю. Приїхав у село з дівчиною, якій обіцяв вінець. Зося мала на нього надію, вже збирала посаг, але Данило побачив Катрусю — невеличку, зграбну, з великими очима, в яких він потонув з головою. Брехав сам собі, тішив себе, що якось воно буде, і морочив голови двом гарним дівчатам. Зося — швидка, гостра на язик — з криком і плачем відвойовувала своє право. Катруся — тиха й лагідна, мов літній вечір, — мовчки корилася долі. Забувала про все і тулилася до широких Данилових плечей. Коли завагітніла, хлопець не відмовився від неї, але й шлюбу не запропонував. Катруся покинула свій дім і пішла до нього. Жили разом, будували спільну хату, народили синочка. Гарний міцненький хлопчик єднав їх, шукав лагідних татових рук і маминого усміху. Данило любив Катрусю і сина, оберігав їх, та не раз спиняв погляд на пишно розцвілій Зосі, котра досі його чекала. Літніми вечорами, коли вишні хилили обважнілі віти, Данило прошмигував до Зосі, крав її ласки, які вона щедро йому дарувала, й щоразу обіцяв собі, що це востаннє. Жив подвійним життям — як мовлять, тяжко нести і шкода кинути…
Селом повзли різні чутки. Хлопці обходили Зосю далекими стежками, і задівувалася вона — одинока, крадькома роздаючи ласки не своєму чоловікові. Через рік перед Трійцею народила сина. Сама мама, сама й тато була маляті. Отак і перебивалися Катруся, Данило і Зося, несучи один на трьох тягар. Діти росли, матері не шукали в них спільних рис, бо знали, чиї вони — в обох синів були Данилові очі…
І зараз на полі Катруся захотіла весілля, якого в неї ніколи не було. Молодиці розвеселилися. Покидали сапи і почали збирати польове зілля: маки, блавати, материнку і розкішну кропивицю, що саме цвіла жовтими баськами. Потім розплели Катерині косу, поклали на голову пишний вінок. Колоссям прикрасили кофтину, з біленької хустки зробили вельон. І стояла Катруся як польова царівна серед зеленого моря і червоного квіту маків. Жінки, ніби малі діти, втішалися грою: співали, дружки кланялися, чекаючи на дружбів та молодого. На межі облаштували весільний стіл — Катруся посередині, дружки з боків. Лише нареченого бракувало… Аж тут розлого полинуло над полем: