— Мамо, — плакав Михасик, — де ти, мамо?
Оксана стрепенулася і простягнула руки назустріч своїм найріднішим.
Повернення
Леся, долаючи дрімоту, час від часу поглядала на дорогу. На долині сірим кожухом клубочився туман. Водій зосереджено вивчав маршрут. У задимлені вікна зазирав рожевий світанок. Різкий підстриб автобуса остаточно розбудив її. Митниця позаду. І це вже рідні кучеряві дороги, яких ні з чим не сплутаєш. Сонно посапували стомлені пасажири. Лесина сусідка Наталя клювала носом мало не у вікно. В салоні пахло мандаринами і кавою. Ось заблимав телевізор, передаючи ранкові новини краю. Леся спрагло слухала перші вісточки з рідної землі. Гарна ведуча повідомляла про розбійницький напад, про відкриття медичного центру, про покращення життя, про мажорні і мінорні настрої українців, про зниження рівня безробіття. Ого, як оптимістично! А чому тоді їх тут у автобусі повно — заробітчан, які повертаються до рідних домівок? Дехто назовсім, а більшість — лиш на трошки, щоб потім знову виконувати накази італійських сеньйор і сеньйорів…
Якийсь імпозантний пан розповідав про побудову міста його мрії, де так добре живеться йому і його родині. І де такий рай? Прислухалася, придивилася. Дуже знайома посмішка — десь вона її вже зустрічала. Ой! Підскочила і впилася очима в екран.
Її студентська весна. Дерева у парку плакали радісними слізьми, народжуючи перші зелені листочки. Вечори терпко пахли квітами. Верби опускали м’яке віття, приховуючи таємниці закоханих. Після лекцій, коли сонце йшло на спочинок, Леся поквапцем бігла в парк, де її чекав Арсен. Вони шукали вільну лавку, яка тимчасово була їхньою, нікого не бачили і не чули. Як це давно було!.. Арсен приносив їй квіти. Найчастіше тюльпани. Коли вдихала їхній густий запах, на щоках залишався темний слід від пилку.
— Дивись, як вони тебе зацілували! — сміявся хлопець і ніжно збирав губами той пилок.
Леся вчилася на лікаря. Хотіла тамувати біль і бачити радість в очах своїх пацієнтів. Арсен мріяв будувати нові міста.
— Лесю, це буде наше місто. Ми будемо у ньому жити. Ти народиш мені синів і будеш королевою.
— Але ж королеви нічого не роблять, а я хочу працювати. То як?
— Я побудую для тебе великий медичний центр і там буде твоє королівство.
— А ти ходитимеш з пузатим портфелем своїх проектів і я тебе рідко бачитиму?
— Ні, я хочу весь час бути з тобою поряд, — смуток уже блукав по його губах, але вона не помічала цього.
Мрії, мрії — замки на піску! Вони зруйнувалися одного теплого весняного вечора. Леся поверталася з чергування. День був не зовсім вдалим, і сон з ночі — похмурим. Наснилося, наче на кафедрі замість професора Ярового лекцію читав Арсен. Вона хотіла щось йому заперечити, але він швидко вийшов з аудиторії. Вона бігла, бігла за ним і не наздогнала — Арсен розчинився у натовпі…
Біля гуртожитку її перестріла гарно одягнута жінка.
— Ви Леся?
— Так? Ви мене знаєте? — усміхнулася довірливо.
— Авжеж, Арсен багато про вас розповідав.
— То ви?..
— Так, ви не помилилися — Арсенова мама, — у голосі жінки звучали зверхні колючі нотки. Вона весь час так дивилася на розгублену дівчину, ніби прискіпливо оцінювала її.
— Ви не випадково мене тут чекаєте… — тривожно здавило в грудях. — Щось із Арсеном?
— Ти вгадала, — перейшовши на ти, жінка нервувала. — Я довго тебе не затримаю. Скажу, може й жорстоко, зате коротко. Арсен наш єдиний син. Ти ще знайдеш собі відповідну пару. Не псуй йому життя і кар’єру. Ми тобі не раді. Я все сказала.
Коротко і жорстоко. Жінка швидко пішла, залишивши по собі легкий аромат дорогих парфумів.
Тієї ночі Лесина подушка набухла від сліз. Вранці дівчина не пішла на пари. Бездумно дивилася на весну за вікном. Її ні для кого не було…
У парк прибігла задовго до зустрічі. А потім проводжала захід сонця. До гуртожитку поверталася поночі, ховаючи розпач, — Арсен не прийшов. З того часу він уникав її, швиденько прошмигував повз, відводячи погляд.
Минали літа. Прилітали і відлітали ластівки. Золотилися дні і темніли ночі. У неї виросли чудові сини — але не Арсенові. Її палко любив чоловік, та їм не судилося довго бути разом. Вона мала легкі руки талановитого хірурга і їй посміхалися вдячні пацієнти. Та от уже рік, як Леся діагностує і лікує багату сеньйору Кяру. Чому так? Леся сама запитує і сама відповідає: немає, не сталося, не склалося… Багато причин, за якими стоїть багато подій.
Вона повертається додому. Мама чекає на операцію. У старшого сина, Сашка, народилася донечка — її внучка. Ще всюди її треба, ще не забувають давні друзі… Вона рада за Арсена, що збудував місто своєї мрії, нехай навіть інша жінка живе у ньому. Така вона. Вигоріло. Поросло колючками. Ніколи не цікавилася ним, ніби його й не було в її житті. Не оглядалася назад…