Нарешті! Мамі полегшало, криза минула, і Леся вперше за багато днів могла відіспатися. Рідна домівка. Ранкова тиша і знову весна за вікном. На столі стояли її улюблені тюльпани, які приніс син. Дрібненькі, не сортові, вони тулили одне до одного голівки і пахли гірко та незабутньо.
Тишу перекраяв телефонний дзвінок. Тривожно скочила: хто це досвітком? Узяла слухавку. І звідки цей Петро Зозуля знає, що я приїхала? І чого така загадкова зустріч? Відомо ж, де живу. Ще не звикла, що вдома, ще насолоджуюсь і тішу зболене серця, і хочу бути сама…
Трохи поніжилась і таки змусила себе встати. Любила гарно вдягатися, не акцентуючи свого віку: легке плаття, вишукані босоніжки, ніжний макіяж, волосся розкішне, як завжди. Крутнувшись перед дзеркалом, поставила собі високу оцінку.
Впевнено крокувала ранковим містом до парку, де на студентській «стометрівці» чекав на неї Петро. З Петром вони колись були сусідами, разом вчилися, і він досі їй як брат і порадник. Але навіщо така таємничість?
Рідне місто для неї завжди було найкраще. Кожна стежка — це згадка, історія. Де б не була, поверталася сюди, до свого коріння, до мами. А ось її рідний парк. Плачуть постарілі верби, купаючи кучері в озері. Вдовж стежок постали нові лавки з химерно викрученими боками. Цвіте бузок. Малолюдно. Хіба кілька студентів тут — готуються до сесії й іскряться молодістю.
Величезний букет червоних тюльпанів здалеку впав в око. Та Леся поглядом шукала Петра, то й не розгледіла того, хто ніс квіти. Хотіла обминути, але не вдалося: букет тицьнули червоними дзвонами просто їй в обличчя.
— Ти така ж гарна, як і в юності… Доброго ранку, Лесю! — голос виринув із забуття. Перед нею стояв імпозантний чоловік зі шпакуватим густим волоссям і знайомою посмішкою. Чоловік, якого вона нещодавно бачила в новинах. Інший, але він — Арсен. Зупинилась як укопана. Спазмувало горло. Втекли й сполошились усі думки, залишили її саму.
— Арсен? Арсен Борисович? Чи не ви — той Петрів сюрприз, задля якого мене витягнули з дому?
Він стояв, розгублений, і тримав іще вологі тюльпани.
— Це тобі, ти їх так любиш.
Леся сховала руки за спину. Давня образа штрикнула в серце, і вона, опанувавши себе, вмить стала суворим діагностом.
— Дякую. З певного часу мої уподобання змінилися, і я не схильна до таких пишнот. Від цього букету буде багато темного пилку — не відмиєшся. І він надто важкий — не втримаю.
До неї поволі поверталася рівновага. «Я — наче та далека Леся. Образи допекли чи просто душа роз’ятрена?» — майнула самотня думка, а вголос мовила:
— Відрядження?
— Так.
— Значить, у рідне місто навідався… А як же місто, де ти такий щасливий і до якого колись наївній дівчинці не знайшлося квитка? — не втрималася, кольнула. — Що освіжило пам’ять? Знайомі місця? Чи, може, у дружини розмір XXXL, то шукаєш менших?
— Лесю, ти така колюча! Я пам’ятав тебе завжди… і любив…
— Колюча? Я хірург. Багато відрізала, щоб не пускати біль далі по тілу. І в себе теж. Після того, як ти зник, як викинув усі наші мрії, я довго ходила, мовби зранена птаха, лікуючи крила… Мене покохали щиро і віддано. На жаль, любов відлетіла. Там десь… А знаєш, я віднайшла тебе у твоєму домі. Вгадаєш, як? Якось викликали до хворої. Потрібна була хірургічна консультація. Це була наша друга зустріч з твоєю мамою. На комоді стояло твоє велике весільне фото, — Леся, сівши, відкинулася на лавці і знизу дивилася на Арсена, який ще стояв з букетом, гарний, модно вдягнений, ситість в очах — але зів’ялий. — Хто твоя дружина? — сипала черговими фразами.
— Юрист, але керує модним салоном — це їй більше подобається.
— Виходить, і для неї ти не збудував королівства.
— Виходить…
— А я люблю свою професію і працюю на двох посадах: лікаря і прибиральниці. Мітла і скальпель — дивно, правда? Зате зарплатня більша. Зараз у мене народилася внучка. У тебе онуки є?
Він зиркав на Лесю і, як перед важким екзаменом, не міг зібрати думок. Не хотів скаржитися чи когось звинувачувати. Він мав усе, лише не мав того вогню, який дає тепло, до якого хочеться вертатись, аби відігріти захололу душу.
— Прости мені! — бухнув тим великим букетом просто під ноги.
Червоні тюльпани віялом впали додолу і ображено настовбурчили пелюстки, задивившись на двох літніх людей, які не вберегли найсвітліше.