– Ну, тоді чекай. – І я поквапився до вбиральні, підхопивши на ходу чийогось – здається, Танюшиного – носовика.
Коли я повернувся на бойовисько, притискаючи до обличчя холодний компрес, нікого, крім нетверезого хлопця, там уже не було. Він і надалі намагався уникати мого погляду.
– Ну, і що це все означає?
– Ти тоді з Наталкою був…Через тебе її…
– З якою Наталкою?
– Навіть, як звати, не спитав, падло! З Наталкою Кущенко!
Ага, он воно що!
– Отже, розмова буде нелегка.
Було б логічно повести його до нашого буфету. Грамів зі сто йому б не завадило. От тільки буфет відкриється аж за годину, а базікати про серйозні речі на сходовому майданчику, коли кругом сновигають цікаві колеги…
– Я любив її. – Він сказав це так, наче хтось доводив йому протилежне. – Одружитися хотів.
– А вона?
– Чоловіки її зіпсували, розумієш? – Він почухав забиту спину. – От якби ви тоді з дружком не заявилися, вона, може, жива була б. Чи від подруги раніше б пішла, чи ночувати б у неї лишилася… Через тебе її, через тебе…
У ньому знов закипала лють.
– Тебе як звуть?
– Юра. – Він знову почухав спину.
– Вчишся? – поставив я дурне запитання, але треба ж було якось заспокоїти хлопця.
– Наступного року аспірантуру закінчую… На істфаку…
– Давно з Наталкою знайомий? Добре її знав?
Із його тону я зрозумів, що нарешті він почав відпружуватися. Власне кажучи, він і прийшов сюди – виговоритися. Щоб полегшало на душі. І я наготувався слухати.
– Близько року. По-дурному познайомилися – в бібліотеці… Знаєш, як у книжці «Історія кохання»? Потім зустрілися на якомусь дні народження… Хлопці її горілкою підпоювали. Вона, коли твереза, – нормальна жінка. А як вип’є, відразу на чоловіків кидається! Найдурніше те, що їй отакі пригоди подобалися! Я теж спочатку, теє, ну знаєш, коротше кажучи, підпоїв її. Тоді соромно стало. Гарна ж дівчина… Розумна… Вродлива… А чоловіки її зовсім споювали. Бач, цікаво їм! Ну, я втрутився якось, навіть побився з одним. Потім вона психанула: «Якого чорта, Юро?! Хто ти мені такий?!» Шкода… А згодом наче схаменулася, навіть у мене в гуртязі жила тиждень. У дванадцятій, знаєш?…
– Знаю. Там, де аспіранти й сімейні, через скверик…
– Правильно. – Його не здивувала моя обізнаність у географії студмістечка. – Оце тільки недавно, десь за тиждень перед… Коротше кажучи, посварилися ми. Вона в «Зодіаку» гуляла, вже під добрячою мухою була. Я її витягав за руку, а вона знову репетувала: «Пусти! Хто ти мені такий?! Яке ти право маєш на мене?!» Круті якісь там сиділи, втрутилися. Знову мені перепало: у пику затовкли… А оце дізнався. Догралася вона, значить…
Він іще щось казав, але я вже не слухав. Мій мозок працював, як годинниковий механізм. Алла, подруга першої жертви, теж мимохідь згадала «Зодіак». Тетяна там частенько висла…
Була раніше така каваренька. Ніби студентський клуб. Називалася тупо – «Зустріч». Років із чотири тому цю «Зустріч» викупили якісь структури, підрихтували й відкрили кафе-бар «Зодіак». Я там навіть кілька разів був. Занесло мене якимось вітром до рідного студмістечка. Захотів, як колись, котлети в «Зустрічі» понюхати, а там уже цивільний генделик. Спочатку народ туди плавом плив, але потім з’явилася постійна клієнтура – студенти, які роблять дрібний бізнес, молодь, що вдає з себе блатних, бо так тепер модно, іноземні студенти. Часом зазирали і братки з місцевих рекетирських бригад. Не головні – найнижчий ешелон, бикота. Ну і, зрозуміла річ, дівчатка. Така публіка становила вісімдесят п’ять відсотків відвідувачів, і за «Зодіаком» міцно закріпилася репутація такого собі шалману. На щось більше він, до речі, й не претендував. Випадкова людина почувалася там не зовсім затишно.
Отже, обидві вбиті дівчини частенько бували в «Зодіаку». Може, від цієї печі й треба танцювати?
Слухай, рідненький, ти вже своє відтанцював. Нехай тепер міліція крутиться!
Я труснув головою, проганяючи ганебні думки. Юра вже замовк і сопів поруч. Вибалакався.
– Тебе слідчий допитував?
– Еге. Всякі безглузді питання ставив… Я йому, звичайно, про те, що оце тобі розповів, ні слова. Нащо ментові це знати? Відразу пришиють Наталці гидоту якусь. Тобі теж, у принципі, цього всього не треба було знати. Найшло на мене щось…
– Не бійся, від мене про це ніхто не довідається.
– Вони знайдуть того гада?
– Хрін його знає, Юро, якщо чесно!..