– І я так думаю. Хоча слідчий доскіпливий. Може, й розкопає…
Аспірант істфаку Юрій простяг мені руку:
– Гаразд… Не ображайся. Ти ж мене зрозумів… Я справді її любив…
– Які образи! – Руку він тисне міцно, удар теж нівроку. – Мав приємність познайомитися з тобою. Не знаю. Може, і я чимось завинив… Тож вибач. Не треба образ… Заходь якось…
Безладна сповідь трохи отямила його.
– Мир! – Його рука струснула мою руку. – А нічогенькі тітки тут у вас працюють! Класно вона мене вклала!
2
– Хто це був? – У Танюхи очі великі й круглі, як чайні блюдця. – Ого, який фінгал!
– Художник-концептуаліст. Я про його найзапеклішого ворога позитивну замітку написав. От він і з’явився на розбірки. Хоче, щоб про нього теж написали.
З-за причинених дверей свого кабінету з’явився Чечель.
– Чому навколо тебе стільки пригод, Шкарадо? Не редакція, а якесь Куликове поле.
– Усе гаразд. Розібралися тихомирно.
– Цікаво, що подумають про начальника, коли побачать таку прикрасу під оком підлеглого? – Чечель усміхнувся й повернувся за робочий стіл.
Мій анекдот про художника його розважив. Модерн у мистецтві він узагалі не сприймав серйозно.
– Холодне прикладай, – порадила жаліслива Танюха.
Коли я пішов намочити її хустинку, то помітив, що досі стискаю в кулаці запрошення на вшанування поета Туфелєва. Вологе й зім’яте. Викинув його в урну і з компресом нарешті з’явився на своєму робочому місці.
Робоче місце 3
1
Мою появу Валерка зустрів оплесками. Тітонька Коняка глянула на мене спідлоба.
– Спортом треба займатися, а не горілку пити.
– Дякую за допомогу, Алевтино Матвіївно!
– На здоров’я! – пирхнула вона.
– Пляшка з тебе, друзяко, пляшка! – кричав Валерка. – Біжи бігом. Хліб я маю. Сало – в Яценка!
Фотокореспондент Яценко вже чверть століття постачав сало в усі колективи, де йому доводилося працювати.
Якось, коли тільки починав свою кар’єру фотохудожника, він познайомився з чоловіком, який завів собі власну свиноферму. Поросятка були – де тим колгоспним! От тільки його хотіли притягти до відповідальності за куркульство, а ферму його конфіскувати та передати на баланс колгоспу. Навіть попри те, що він устигав і в колгоспі працювати, і своїх свинок доводити до пуття. Вся сім’я гнула горби без вихідних. А що потім дорого продавав м’ясо й живих поросят, то, виходить, праця було того варта. Яценко зробив фоторепортаж для журналу «Україна» – солідного республіканського видання. З фотографій на кольоровій розгортці часопису зворушливо – справжній удалий ракурс! – дивилися рожевенькі чистенькі паці.
Фотограф ні на що не сподівався. Але знімки були такі класні, що розчулили не лише читачів, а й високе начальство з партквитками. Кажуть – і, найімовірніше, то чутки, – що акуратні симпатичні поросятка навернулися на очі самому Брежнєву. Йому їх референт якийсь підсунув. Генсек розчулився, пустив сльозу… І Яценко отримав за фоторепортаж кілька премій, а свинареві дали Героя Соцпраці. Щоправда, не того ж таки року, а трохи пізніше. Одначе відтоді палиць у колеса стромляти йому не сміли. Навпаки, заохотили його почин. Тепер цей чоловік – іменитий фермер. Свинину в нього приватні фірми закуповують. Навіть кілька контрактів із іноземцями наклюнулося. Ну, а Яценко постачав і досі постачає надмірну кількість сала. А що він не дурень випити, то до нього може зайти кожен охочий із хлібом і спиртним. Сало в його закутку є завжди.
– Ніяких пляшок! – вибухнула Тітонька Коняка. – Нема чого тут зранку!..
– А ввечері? – не вгамовувався Валерка.
– Добре, ми самі розберемося, – промовив я, знаючи, що Тітонька Коняка жодного презенту не візьме, бо все сприймає за підлабузництво, і докинув: – Не заважай працювати, справ по гланди.
Хоч, правду кажучи, колишня спортсменка могла викликати на двобій з чаркування найміцнішого й найдосвідченішого в питній справі чоловіка. І ще невідомо, хто б посів призове місце. Смалила цигарки вона теж нівроку. Валерка навіть якось сказав: «Спосіб життя вона вела явно не спортивний, проте завжди була в формі, що її й продемонструвала сьогодні».
Тітонька Коняка суворо подивилася на Валерку.
– Вас, молодь, іноді треба все ж таки бити – відразу з’являється страшенний потяг до роботи! Коли б ви ще про неї подумали!
Валерці не хотілося заводитися з нею. Марно. Але промовчати йому не дозволяли гордощі й посада. Він розтулив рота – і я вже наготувався вислухувати щонайменше півгодинну дискусію представників двох поколінь. Але ситуацію врятував позаштатник Вітя. Він писав лише про спортивні події, і тому ним, певна річ, опікувалася Тітонька Коняка. Автор з’явився з новим матеріалом, що його сувора заввідділу неодмінно скоротить удвічі. Тож уся жінчина увага була тепер прикута до позаштатника.