Першим це сказав проректор університету. Пробачте, не вберегли… Світлана Малахова тяглася до знань, могла б стати… Проте лиха рука божевільного нелюда…
Депутат районної ради Дудка говорив конкретніше. Вже четвертий випадок… Рівень злочинності зростає, а міліція не діє. Вона здатна розганяти пенсіонерів, що торгують з рук ковбасою та хлібом, і затримувати тих, хто з розпачу почав пиячити. І ми, громадяни, своєю присутністю тут висловлюємо недовіру структурам, покликаним охороняти й боронити нас… Ніхто не може дати гарантії, що Світлана Малахова – остання жертва маніяка-вбивці…
Під гомін натовпу депутата змінив начальник райвідділу полковник Мурашко. Він говорив коротко, висловивши спочуття й пообіцявши, що злочинця знайдуть дуже швидко. Я провів його поглядом і помітив сіру постать слідчого Величка, яка виринула поруч нього з юрби.
Дощ посилювався, краплі дедалі важчали й падали за комір, неприємно охолоджуючи шию. Прощання ніхто не намагався задляти. Труну підняли в кузов вантажівки з опущеними бортами. Машина дуже повільно рушила. На проїзній частині всієї вулиці стояв людський коридор. У перших рядах вишикувалися беркутівці з кам’яними пиками. Мати вбитої, чоловік у сірому плащі, а за ними ще з чотири десятки людей посунули за машиною. Музики не було. Тишу порушувало справді доречне тут вороняче каркання. Атмосфера похорону тиснула на психіку. Я невразливий, але дуже шкодую, що прийшов сюди.
Щось мусило статися. І воно сталося. Машина з труною наближалася до кінця вулиці, коли мати вбитої, досі напрочуд спокійна, заголосила, зірвалася з місця й метнулася через дорогу. Витягнута й стиснута в кулак рука вперлася в груди найближчого до неї беркутівця в бронежилеті, а друга рука навідліг ляснула його по обличчю. Кулаки замиготіли в повітрі.
– А-а-а! Га-а-а-ди-и-и! – істерично репетувала жінка.
Боєць спецпідрозділу «Беркут», здоровило під метр дев’яносто, мляво відбивався. Втрутилися його колеги: спробували відволокти жінку, але вона кричала й пручалася, немов накрита тенетами ловця пантера. Люди посунули вперед.
– Ану, не займайте!
– Тепер вони орли, гляньте!
Але ніхто з похоронної процесії не кинувся на допомогу.
– Вас тут повно! – Істерика вбитої горем матері досягла апогею. – А коли дівчинку мою вбивали, де ви були? Пусти! Пусти, мерзотнику, скотиняко. Де ти був тоді, га?!
– З мене досить. Нерви от-от луснуть. Ходімо…
Коли ми майже вибралися з натовпу, крик стих. Я озирнувся, ставши навшпиньки. Жінка безсило лежала на руках двох змопівців, поряд метушився хтось у білому халаті, щось тицяв їй в обличчя. «Швидку» я ще раніше запримітив біля крайки тротуару…
3
– Вино є. І горілки дещиця. – Алла дивилася на мене запитально.
Ми сиділи в неї в кімнаті. Вона не запрошувала мене до себе. Якось так вийшло, що я мимоволі заглянув до гуртожитку.
– Чайника краще постав. Горілка тільки посилить душевний настрій. Не полегшає.
– І не треба, щоб полегшало. – Вона видобула з тумбочки на третину наповнену пляшку горілки «Мягков». – Людей убивають, а ми все осторонь триматися хочемо. Мовляв, не наше то діло. Нас не вб’ють…
Чайника вона все ж таки віднесла на кухню, потім швидко приготувала бутерброди з сиром і налила в чашки горілку.
– Без тосту. Навіть не за помин душі… А коли вже й пити за щось, то за те, щоб сволота ця здохла. – Очі її блиснули.
Вона рвучко влила до рота вміст чашки, похлинулася, закашлялася. Я поплескав її по спині й підсунув воду. Вона запила, відкусивши бутерброд. Свою горілку я випив неквапом. Тоді поклав до рота шматочок сиру, пожував.
– Я чула розмови. – Алла сьорбнула води. – Свєта посварилася того вечора з хлопцем у «Зодіаку». Він спробував провести її й помиритися дорогою, та вийшло так, що вони погиркалися остаточно. На півдорозі він чхнув на неї, повернувся і подався до себе в гуртягу. Дійшов до дверей, заспокоївся й рушив назад. Знову миритися захотів… Ну і натрапив на неї. Мало не наступив… Ще тепла була… Тільки десять хвилин минуло…