Аллу вже майже охопила істерика.
– Нумо чай пити! – Треба перевести увагу на щось інше. – Принеси чайника. Не знаю, як тепер, а в нас раніше воду з чайника, що тільки-но закипів, собі наливали, а тоді чайник наново наповнювали. Жартували так. – Я навіть спробував усміхнутися…
Робоче місце 4
1
– К хрінам таку публікацію! – цими словами мене зустрів Чечель, щойно я переступив поріг його кабінету.
– Не зрозумів…
– Ти ж з того похорону, правда? І хочеш писати репортажик, який на ціле місто зганьбить столичну міліцію. Чи не так?
– Ви телепат.
– Ось моя телепатія. – Чечель поплескав рукою по телефонному апарату. – Мені телефонували з міськвідділу, а ще особисто генерал-майор Бублик. – Слово «особисто» редактор вимовив із притиском, але я й без нього знав, що начальник МУВС вкрай рідко спускається до того, щоб персонально зателефонувати комусь, хто не працює в міліційній системі. – Тебе бачили на похороні, та не це головне. Навіть якби тебе там не було, все одно Бублик не рекомендував публікувати таких матеріалів.
– Ага, не рекомендував! Отакої! Він давно не розганяв мітинги на захист свободи слова? Він узагалі знає про відповідну статтю в Кримінальному кодексі, де за перешкоду професійній діяльності журналіста передбачено відповідальність і покарання…
– Зателефонуй йому сам і просвіти. Хочеш? Авжеж, він не рекомендував. Годі шкіритися, немов ідіот. Смішного нічого нема. Телефонували і з районної адміністрації. Не з якої, а з нашої.
– А до чого тут наша районна влада? Де ми, а де студмістечко?…
– Ми не маємо права створювати своїми публікаціями про маніяка напружену ситуацію в Києві. Місто, якщо ти не забув, складається з адміністративних районів.
Мені не треба було нічого пояснювати. Я сам прекрасно все зрозумів, але Чечель і не збирався нічого розжовувати. Він просто сповістив мене, звідки найближчим часом можна чекати проблем.
– То що, взагалі ніяк не відреагуємо? Дурниця вийде. Про четверте вбивство вже все місто гуде, а єдина газета, яка тримає читачів у курсі подій, на цей факт навіть не відгукнеться?
– Напиши коротку замітку, – промовив шеф після недовгої паузи. – Тисячі на півтори знаків, не більше. Ну, можеш до двох. Текст нейтрального характеру. Ніяких сентиментів і, головне, своїх власних думок. Мені ще телефонуватимуть…
Він міг би нагадати також, що на газету вже подали три серйозні позови. Човникова політика Чечеля теж не завжди ефективна. Деякі ображені нашими публікаціями структури не відмовляються від двобою з газетою. І на них можна вплинути тільки з допомогою міліції чи прокуратури. Коротше кажучи, необережний крок – і Чечель втрачає кількох впливових протекторів. Один суд із трьох ми неодмінно програємо: присудять відшкодувати моральні збитки тисяч так на сто.
Я й без Чечеля все знаю. Але принаймні половину наших авторів раз по раз неначе хто за язик тягне. Тож газета від викривальних публікацій лише виграє, і забороняти щось своєю владою Чечель як професійний газетяр просто не має права. Якщо він заводить про це мову, то, значить, публікації про маніяка дратують когось на досить високому рівні. Але, з другого боку, редактор дав згоду на заміточку. Виходить, ми ще поборемося з тобою, Снігова Королево…
2
За весь наступний тиждень нічого не сталося.
Приїздила на кілька днів Юлька. Як завжди, зненацька.
Тітонька Коняка, що хвалилася своїм залізним здоров’ям, несподівано для всіх і самої себе захопила нежить, тож посилено лікувалася вдома.
Секретарка Танюха телефоном голосно посварилася з черговим своїм кавалером. Про це без упину торочили навіть у тому крилі, де засіли рекламники. Таке на моїй пам’яті трапилося оце вчетверте.
У Валерчиному будинку вимкнули разом газ і воду. Начебто якась аварія. Чотири дні він, бідкаючись, голився на роботі у вбиральні.
Одного вечора потис морозець. Цю не характерну для жовтня подію назавтра перетирали на зубах по всіх усюдах. Про неї повідомило радіо. І навіть у теленовинах її висвітлили. Майже на всіх каналах.