Кілька разів телефонувала Алла. Знічев’я. Просто хотіла побазікати, ніби я їй подружка.
Отак промайнув іще один зітканий з буденних дрібниць нуднуватий осінній тиждень.
А наступний понеділок почався з телефонного дзвінка. Таких дзвінків уранці було кілька, але всі – особисто редакторові Чечелю. Та найперший пролунав у моєму кабінеті.
– Запізнюєшся. Від самого ранку тебе на роботі шукаю, – почув я в трубці голос Васі Книша. – Півгодини телефон ґвалтую… Може, чув уже? Учора ввечері маніяка твого спіймали…
Загальний зошит 4
Я десь читав, що коли вбиваєш людину вперше в житті, починає нудити. Дивно, зі мною цього не сталося. Але після того, як я стратив другу грішницю, мій організм несподівано для мене самого збунтувався, і я почав блювати метрів за десять від нерухомого тіла. Знаєте, я зрадів, бо нудота – природна реакція на зіткнення з нечистотами. Сама природа підказувала мені, що я на правильному шляху.
Знайти, вистежити й підстерегти чергову кандидатку було не надто складно, зважаючи на те, що певний досвід у цьому я вже мав. Вона навіть не встигла писнути. Був момент, коли я подумав: їм усім корисно було б знати, за що їх покарано. Тож я послабив хватку, очутив жертву і виразно промовив їй просто в обличчя: «Ти погано поводилася. За це тобі судилася відплата на землі і ще судитиметься на небесах». Вона щось прохрипіла, але мені було начхати на те. Я знову стис руки на її курчачій шиї і цього разу довів справу до кінця.
Наступні кілька днів подарували мені певне задоволення. Довкола вже не перешіптувалися – голосно обговорювали друге за місяць убивство. Казали щось про маніяка, і мені це йшло навіть на руку. Адже шукатимуть божевільного, психічно хворого, і малоймовірно, що запідозрять мене, цілком здорового й повноцінного хлопця. Хоча я й не відкидаю думки, що в ненормальному суспільстві я і подібні до мене неабияк вирізняються з-поміж інших, тому саме таких, як я, вважатимуть за психічно хворих.
Одначе висновків для себе люди не зробили. Вони переконані, що шльондри, яких я покарав, були випадковими жертвами психічно ненормального вбивці. Ніхто не замислювався про причини. Усіх хвилювала тільки власна безпека й думка: «Хто далі?» Невже людство таке дурне?
Якось я хотів був махнути на все рукою: щоб виправити людину, треба знищити її фізично, разом із вадами й хибами. А всіх, кому належить померти, я один покарати не годен. Але потім я прогнав від себе таку думку. Ні, не можна спускати рук. Кінець кінцем вони мусять зрозуміти, мусять усвідомити, що всяк із них здатен спинити потік смертей. Кожному варто лише замислитися й змінитися на краще, застерегти інших від лихої поведінки, яка суперечить нормам християнської моралі.
Третю хвойду я покарав почасти випадково. Тобто я повинен був покарати чергову розпусницю, проте не готувався, не вистежував її і в засідці не сидів. На той час повернулися господарі собаки Чари, і переді мною знову постала проблема легалізації пізніх прогулянок. Тієї ночі було душно. Валентину це не лякало: вона може засинати за будь-яких умов, чому я дуже заздрю, і спить міцно, іноді хропучи стиха, коли лежить на спині.
Я ж мучився безсонням, задуха не сприяла моєму засинанню. Широко розчинені вікна свіжого повітря не додавали. Несподівано знадвору долинули дивні звуки. Третій поверх – не так уже й високо. Лунко тріснуло гілля кущів бузку. Потім почулися невиразні голоси. Жіноче хихотіння. Хтось почав швидко вовтузитися. А потім – жіноче зітхання. Таке голосне, немов у якоїсь тварини. І сильне нерівне дихання, навіть із хрипом. Я зрозумів, що відбувається надворі. Підвівся, наблизився до вікна, висунувся обережно. Всі вікна давно вже згасли. Нічого не видно, але гріх уже витав у повітрі. Я відчував його. Він злився з липкою задухою ночі. Ненависть охопила мене. Зовсім знахабніли, грішать просто під вікнами людської оселі. У своєму гріху вони стали вже зовсім безсоромні!
Швидко, але нечутно я натяг штани, накинув куртку, взувся й поспішив на місце злочину. Вони не чули, як я наблизився, захоплені ницими любощами. Я терпляче дочекався, поки хлопець піде, а тоді виконав свій вирок.
Результатом я був надзвичайно задоволений. Нарешті обивателі добряче перелякалися. Незабаром з’явилися газетні публікації про ці всі події. Суспільство кінець кінцем зрозуміло, що я не жартую.