Вона хотіла хряпнути дверима, але я хтозна-чому пхнув у щілину ногу, не даючи їм зачинитися. Взагалі-то таке не в моєму звичаї. Не хочеш – не треба. Не нав’язуюся. Але щось мене неначе підштовхнуло. Відчуття, що тут щось не так, узяло гору.
– Забери ногу!
– В чому там річ? – З глибини кімнати почувся чоловічий голос, і за Ольжиною спиною виріс хлопець.
Коротко стрижений, широкоплечий, на пальці руки, яка притримує двері, – срібна каблучка-печатка. Червоний светр під самісіньке горло, чорні штани, вузькі в поясі й широкі в стегнах, туфлі з квадратними носаками. Не сумніваюся, що в кімнаті на ліжкові лежить недбало кинута шкірянка «а ля бандитський Петербург».
«Шпана-2003». Саме 2003, а не 1993 чи 2007. Це навіть не «Бригада», а чортзна-що. Без бантика.
– Тобі чого треба? – не говорить – виціджує слова.
– З Ольгою хочу побалакати.
– А вона не хоче! Задовбали її всі! Вона пережила струс і не хоче говорити про це взагалі. Ніколи! – І додав без паузи чи переходу: – Ще раз побачу – морду натовчу і яйця вирву. Утяв?
Двері з грюкотом зачинилися.
4
Сходи вели вниз, і я опинився в довгому темному коридорі.
Попереду блимали синюваті вогники, освітлюючи шлях у похмуру зимну глибину підвалу. Я стояв на краєчку останньої сходинки досить довго, аж поки відчув брак повітря й почав задихатися. А з чорноти підвалу віяло холодом і свіжістю. Тому я змусив себе повільно рушити вперед. Дихати і справді стало легше. Ступивши кілька десятків кроків, я озирнувся. За спиною все затягала густа темрява. Вогники, повз які я проходив, одразу ж гаснули. Я спробував був повернутися назад – вогники не загоралися. Дихати в непроглядній темряві стало важче, і мені нічого не лишилося, як іти назустріч світлу і свіжому повітрю.
Я йшов довго, а коридорові не було кінця. Несподівано напівморок попереду набув обрисів невиразної людської фігури, і тепер до мене наближалася постать у білому балахоні. Я не встиг навіть злякатися, як істота опинилася поряд. Мені довелося посунутися. Вона пропливла повз мене, і я з подивом помітив свічку, що її привид тримав у руках. Мені здалося, що вогник свічки висвітив жіночі обриси під білим каптуром. Істота зникла, а я не зміг зрушити з місця – попереду виникла ще одна. Балахон, свічка, жіночий овал обличчя. Вона теж пройшла повз мене і розчинилася в задушливому мороку. Одначе потім з’явилася третя істота, а за якийсь час – четверта. Я вже почав звикати до них. Моя персона не викликáла в них ніяких емоцій. Мені вже стало цікаво. Поява п’ятої істоти навіть потішила. Але враз вона посунула просто на мене. Повіяло холодом. Я відчув, що не можу кричати – тільки ворушу губами, як риба на морському березі. Та істота гнала мене в задуху й морок – я кинувся туди на ватяних ногах… Світло, сліпуче світло…
– Чого репетуєш?
Я розплющив очі й затрусив головою, намагаючись отямитися після химерного видива.
– Третя ночі! Охрінів!
Юлька сиділа на ліжку, спрямувавши на мене світло настільної лампи.
– А що?
– Кричиш, наче тебе ріжуть, от що! Нерви лікуй! Обливатися холодною водою треба, як лягаєш спати. Сон міцніший буде!
З прочиненої кватирки тягло жовтневою студінню. Юлька пропагувала здоровий спосіб життя і щоразу, коли звалювалася на мою голову, відчиняла кватирку навстіж. Ніякий холод і вогкість її не зупиняли.
Я виліз із-під укривала, натяг спортивний костюм і повернувся на своє місце – на матрац коло стінки, на якому я коротаю ночі, коли приїздить Юлька.
– Мерзляк! – вигукнула Юлька й вимкнула світло.
Заснув я не відразу. Жіночі привиди в темному коридорі – це щось нове. Мені й раніше снилися кошмари, але щоб такий чудернацький… Чортів маніяк! Це все через оту дурнувату справу. Чому четверо привидів пройшло, а п’ятий накинувся? А може, не накинувся? Чи…
Думки плуталися, і я знову поволі поринув у сонне царство.
5
– Це неможливо. Такого не практикують ніде в світі. До суду таємницю слідства буде збережено.
– Я не збираюся й навіть права не маю розголошувати якісь таємниці слідства! – Трубка в моїй руці була вже мокра від поту. – Я навіть не розмовлятиму з ним. Скромно, тихо й непомітно посиджу на допиті. І все.
Начальник райвідділу полковник Мурашко тяжко зітхнув. Зазвичай так зітхають стомлені батьки, що вперто намагаються втовкмачити нетямущому чаду, що не можна їсти пасочок з піску.