– Зовсім не розумію, нащо вам це треба.
– По-перше, мені цікаво. Ця ж справа зачепила мене певним чином, і навіть якийсь час я сам був у шкурі вбивці, чи не так?
– Самі винні!
– Я й не заперечую! По-друге, я готую черговий матеріал. Тепер уже про те, як упіймали злочинця. Хочу подати його портрет…
– Цього якраз і не треба. Ані прізвищ, ані портретів. Його поки що підозрюють, а вже коли відбудеться суд…
– Усе правильно, тільки я не про це. Психологічний портрет. Як поводиться, що каже…
– Ну, таку інформацію може дати слідчий. Думаю, прокурор дозволить. Я теж посприяю. З пресою ми завжди раді контактувати. До того ж ви, Андрію, якоюсь мірою нам відомі. Ба навіть не зовсім сторонні… Були, принаймні, кілька років тому. І мені здається, – полковник на мить змовк, – ви вже одного разу догралися. Навіть загралися.
Цікаво, довго менти ще будуть згадувати мені мою зламану руку та пробиту голову?
– Цього разу я буду під вашим наглядом. Не особистим, звичайно, але… Ну, ви самі розумієте. Я ж журналіст. Мені ж самому треба все побачити! – З розпачу в моєму голосі з’явилися благальні нотки. – Ми ж не раз спілкувалися щодо цієї справи. Ви самі щойно підтвердили, хіба ні?
– Ви щось там писали про неповороткість органів?
– Помилявся! От і матиму шанс це довести! Напишу, як оперативно працює наша міліція. Втерли носа всім! – удався я до примітивного підлабузництва, що його так полюбляють наші правоохоронні органи. – Дам усі підписки. Нікому не заважатиму!
На тому кінці дроту глибокодумно гмикнули.
– Взагалі-то це все не доводи, шановний Андрію Миколайовичу. Одначе, одначе… Треба узгодити з прокуратурою. Сторонніх, самі розумієте…
Полковник Мурашко пообіцяв передзвонити й наступного дня дотримав слова. Але зателефонував безпосередньо головному редакторові.
– Навіщо тобі це потрібно?
Мого плутаного пояснення Чечель до кінця не дослухав:
– Гаразд, слідчий Величко чекає на тебе завтра об одинадцятій. Я сказав Мурашкові, що в курсі і що в принципі підтримую бажання працівників писати об’єктивно. Проконтролюю кожну фразу, таємницю слідства і таке інше. До речі, Мурашко буде особисто присутній на допиті. Бачиш, який контроль над тобою. Тільки надалі щодо таких дій радься зі мною. – Шеф зітхнув. – І, якщо чесно, маніяк ваш у мене вже в печінках сидить…
6
Разом з начальником райвідділу полковником Мурашком я зайшов до кабінету слідчого Величка. Той, побачивши полковника, підвівся. Але я знав: слідак чекав на наш візит.
– Дозвольте бути присутніми?
– Авжеж, сідайте.
Я сів так, щоб краще бачити Юрія Кріпака – бармена з кафе-бару «Зодіак», затриманого за підозрою в скоєнні серії вбивств у студентському містечку.
Зазвичай усіх підозрюваних допитують у слідчому ізоляторі. Але мене туди чомусь вирішили не пускати навіть у супроводі міліційного полковника і доправили Юрія в робочий кабінет слідчого, тобто до районної прокуратури. Величко, допитуючи бармена, мав на обличчі той самий нудний і сірий вираз, що його я запам’ятав іще тоді, коли був на місці Кріпака.
Хлопець, який сидів навпроти слідчого Величка, був середній на зріст, широкоплечий і, з усього видно, регулярно качався. Його обличчя випромінювало не сподіваний переляк і нерозуміння, а рішучість, упертість і лють. Він нервував, і це зрозуміло: в його становищі годі лишатися абсолютно спокійним.
– Почнімо спочатку, Кріпаче. Чи давно ви знайомі з Ольгою Суховій?
– Я ж казав:, що не знайомий з нею!
– Казали. А вона вас знає і стверджує, що ви знаєте її.
– Правильно! Я ж у барі працюю, а мене всі постійні відвідувачі знають. Я теж майже всіх знаю на обличчя. І на ім’я також!
– Не треба кричати. Спокійніше.
– Яке там, у біса, спокійніше! Схопили, вішають таке, що й на голову не налізе, а потім «спокійніше»! Тут розібратися треба, ясно?!
– Відбігаєте від суті, Кріпаче. Ольга Суховій стверджує, що ви вдерлися до неї в кімнату й почали погрожувати вбивством, абсолютно не вмотивувавши своїх погроз. Це правда?
– Ну, я ж розповідав уже, скільки можна! Вона з пацаном своїм погиркалася – і ну до мене лицятися. Спочатку жартома, потім серйозно – ну, я так думав. Дочекалася, поки зміну здам. Я горілки взяв, шампанського, хавчику всякого, цукерок. Пішли до неї. Випили. Ну, я й почав, значить, теє… А вона, сучка, просто продинамити надумала. Знаю я таких. Тільки от потім повівся, як пацан. Ну, під чаркою був, розлютився, вирішив покарати…