– Ви визнаєте спробу зґвалтування?
– Яке, блін, зґвалтування! Пику натовкти хотів, визнаю! А вона, дурепа, вирвалася, заверещала: «Вбивають!» – і надвір. Біжить, репетує. Ну, я побіг за нею, наздогнати хотів, щоб замовкла. Воно мені треба?!
– І, щоб Ольга не кричала, вирішили її задушити, так?
Юра знову хотів щось вигукнути, але під поглядом сірих очей слідчого Величка несподівано знітився.
– Ви ж не вірите мені… Я тут розпинаюся щоразу, доводжу щось, а ви не вірите…
– Нащо вам доводити щось? Ви, громадянине Кріпаче, робити цього не повинні. Це я, слідчий, відповідно до закону мушу довести судові, що ви винні, а суд уже визначить, як вас покарати. – Говорячи це, Величко скосував оком на мене, а я помітив: полковник Мурашко схвально кивнув при цих словах.
– А те, що я невинний, хто доводитиме?
– Відхиляємося від справи, Кріпаче. Мені треба знати, де ви перебували одинадцятого, двадцятого й двадцять дев’ятого серпня, а також восьмого жовтня.
– Я й це вже казав.
– А ви повторіть.
– Сподіваєтеся, що брешу і заплутаюсь у свідченнях, еге? А ось дулю вам!
– Поводьтеся пристойно.
– Пристойно, пристойно… Одинадцятого я працював, була моя зміна.
– З пів на дванадцяту до пів на першу ночі вас не було на місці. Тетяну Роднянко, як установлено, вбили саме між двадцять третьою п’ятдесят і дванадцятою двадцять.
Юрієві очі виявляли переляк.
– Ну… Я, теє, виходив. Точно пам’ятаю: виходив. Я винен був одному там. Він з’явився зовсім несподівано. Довелося бігати по бабки… Мені, громадянине слідчий, лічильника запустити хотіли. Знаєте, що це таке?
– Прізвище, ім’я, адреса кредитора. Хай підтвердить.
– Аякже, зараз!
– Тоді, громадянине Кріпаче, на одинадцяте число алібі ви не маєте. Далі.
– Та яке, в біса, алібі?! Що ви тут вигадуєте?!
– Відбігаємо від справи. Як у вас із двадцятим серпня?
– Не працював я. У мене непарними числами зміна. Восьмого жовтня теж не працював.
– Хто підтвердить?
– Сашко Леміш, напарник. В одній кімнаті живемо…
– Що він може підтвердити? Він же тоді працював.
– Я вдома сидів. Спав, читав чи «ящик» дивився. Я щоденника не веду.
– Є людина, яка може підтвердити ваші слова?
Кріпак помалу починав панікувати.
– Удома я сидів, удома! Найімовірніше, спав, не спілкувався ні з ким!
– Двадцять дев’ятого серпня що у вас було?
– Працював.
Тепер Юра Кріпак до смерті зважуватиме кожне слово.
Не здивуюся навіть, що на запитання, як його звуть, він одразу не відповість.
– З дванадцятої до пів на другу вас підміняли. Що, знову борги віддавали?
– Не пам’ятаю я! Виходив чомусь. Мало що могло статися…
Слідчий Величко ляснув долонею по столу.
Кріпак замовк і втупився в червоний лінолеум на підлозі.
Цікаво, скільки всього було таких допитів? Між іншим, слідчого Величка так і підмивало звернутися до підозрюваного на «ти». Я помітив, як кілька разів нахабне «ти» мало не вихопилося.
– Гаразд. Досить. Версія, Кріпаче, така: ви намагалися вступити в статевий зв’язок із кожною з чотирьох своїх жертв…
– Яких моїх?! – Юрій подався вперед і хотів навіть підскочити.
– Сиди! – гаркнув слідчий і за мить знову став простакуватим дядьком-чиновником у сірому костюмі, наче на Кріпака крикнув не він, а хтось інший, такий собі містер Гайд. – Отак. Жертви пручалися, могли вирватися й упізнати вас. Тож нічого не лишалося, як придушити їх. Моя правда?
Кріпак скреготнув зубами. Здавалося, що він от-от вибухне, але я почув спокійне:
– А логіка де? Я що, псих? Ненормальний? Вибираю собі дівчаток, а потім ганяюся за ними по всьому студмістечку, щоб трахнути, бо вони мені не дають? І мені жодного разу не вдалося, тому всі випадки закінчувалися вбивством?
Юра Кріпак казав правду: логіки тут бракує.
Судячи з поведінки слідчого Величка, він іще не був готовий відповідати на такі запитання.
– Відбігаємо від справи, Кріпаче. І, між іншим, тут я запитую.
– Ну, то питайте! – Юрій схрестив руки на грудях. – Тільки запишіть до протоколу, що на інші запитання я не відповідатиму. Слова більше не скажу, поки не буде беззаперечних доказів! Адвокат мені потрібен. Маю право, закон такий є!
На мене справді вже ніхто не звертав уваги. Всі троє були захоплені грою в кота й мишку. Полковник Мурашко стежив за тим, щоб вчасно припинити допит і вивести мене, стороннього, з кабінету, але його теж цікавило, до чого ж дійдуть Величко з Кріпаком. Слідчому кортіло загнати жертву в тісний кут. А от Юра, з усього видно, не зрозумів досі, що з ним тут не граються. Переляканий, звичайно, але все ж таки вірить, що поводяться чесно. Розберуться в усьому – і він потім дівчаткам переповідатиме цю пригоду, як анекдот…