Він, певна річ, має рацію. Годі й заперечити. І все ж я не стримався й демонстративно розірвав списані аркуші надвоє, потім – іще раз, кинув їх у кошик на сміття і вийшов.
За годину має відкритися виставка поп-арту. Валерка сказав, щоб я прийшов туди. Може, мистецтво бодай на якийсь час відверне мою увагу від маніяка…
Хвилин за сорок до кабінету зазирнула Танюха, а я не написав іще жодного рядка, тупо витріщаючись у монітор і періодично стираючи те, що мало б бути статтею. Зазвичай тривалих мук творчості в мене нема. До того ж сьогодні зранку в нашому кабінеті взагалі стояла тиша: кожен робив своє діло.
Валерка захопився створенням епічного полотна про Другий міжнародний фестиваль експериментальних театрів. Він казав, що там і фуршет експериментальний: горілка «Немирів», ікра, мариновані маслюки, купа бутербродів із сиром і салямі, садовина й навіть шампанське «Новий Світ». І це все без столів і стільців. Просто на підлозі в кімнатці три на три. І близько ста гостей.
Тітонька Коняка народжує текстівки до фотографій, зроблених на чемпіонаті з кікбоксингу серед дітей-сиріт. Таке вигадають!.. Тому досить шумна Танюшина поява змусила всіх здригнутися.
– Заважаєте працювати! – пробубоніла Тітонька Коняка.
– Вибачте, мені Андрія… Редактор викликає…
Не зателефонувала по внутрішньому зв’язку – особисто зазирнула. Валерка й Тітонька Коняка осудливо глянули на мене. Вічно, мовляв, заважаєш усім. Що за звичка така!..
Чечель кивнув мені на кошик зі сміттям.
– Витягай свою писанину, не я ж у смітниках копатимуся… Собі роботи додаєш… Скороти дещо. Так би мовити, гострі кути по змозі затупи. За версію зійде… Головне – знаків питання постав якнайбільше. Наголошуй на тому, що це все – твоя особиста думка. І про особу слідчого постарайся якнайменше…
Причини такої різкої зміни позиції мене не цікавили. Здогадатися можна легко, тільки не тепер – робота чекає…
Назву я залишив – там знак питання. Свою думку про слідчого Величка скоротив буквально до кількох речень. Ще раз перечитав – наче нічого конкретного, до чого можна буде прискіпатися. Притягати до відповідальності також, здається, нема за що. Хоча ризик бути звинуваченим у наклепі й образі нормальний журналіст має завжди…
За три дні вийшла газета. З моїми так званими роздумами. Статтю – не без вказівки Чечеля – зробили такою, щоб вона якнайменше впадала в очі.
О сьомій ранку газету продавали вже вроздріб. О дев’ятій почався робочий день. Танюха перехопила мене в коридорі. На її обличчі світився переляк. Вона взагалі в нас дівчина вразлива.
– Іди зараз до шефа… Чекає… Що буде!
Зрозуміло, що на такі публікації всі реагують миттю, але ж наш Чечель уже мав би звикнути. На нього самого свого часу скаржилися. От тільки вираз його обличчя мені цього разу не подобався. Теперішній шефів погляд був важкий, недобрий. Я думав, що тільки в слідчого Величка такий…
– Вітаю.
– Дякую. – На іншу відповідь я не здобувся.
– Знущайся, знущайся. – Газета на його столі була складена так, щоб мій матеріал відразу впадав в очі. – У нашій редакції двоє ідіотів. Один пише, що в голову стукне, а другий це все дозволяє публікувати.
– Що сталося?
– Нічого особливого, Шкарадо. Просто мені сьогодні, – він глянув на годинника, – за дві з половиною години телефонували чотири рази. І вперше – додому. З районної та обласної прокуратур, з МВС і МУВС… Усі вимагали пояснень. Офіційних спростувань, вибачень, публічного покарання працівника, який дозволив собі, скориставшись із довіри, написати таке.
– Хіба вперше?
– Ні, Андрію, не вперше. Але за чотири роки нашу газету, мою газету, отак підставили вперше – і я сам виявився до цього причетним! Я особисто! Не розумієш? Учора ввечері Юрій Кріпак признався в тому, що вбив чотирьох дівчат із сексуальних мотивів! Між іншим, під тиском безпосередніх доказів! І що тепер, Шкарадо, накажеш робити з тобою і з оцим?
Складена вчетверо газета, ковзнувши від редакторового поштовху по полірованій поверхні стола, описала закручену траєкторію і плавно впала мені під ноги.