– Гадаєш? – усміхнулася Алла.
– Я б не проти дізнатися, що з того всього вийде. – Моя усмішка була сумна. – Такого наробив… Ну, нічого. Пусте. – Ложечка ляпнула по гущі. – Як казав легендарний політрук Клочков, відступати нема куди, позаду – Москва, прости Господи!
Знову «Зодіак»
1
Я кивнув барменові.
Той кивнув у відповідь. Кава, коньяк, бутерброди. Четвертий вечір те саме. І, найімовірніше, знову намарне.
Спочатку обидва Алики аж палали жадобою діяльності. У перший вечір нашого спільного, так би мовити, чергування вони замучили мене, вишукуючи в натовпі підозрілих відвідувачів. Їм кортіло знайти вбивцю блискавично, одначе цього разу не пощастило. Усі, на їхню думку, підозрілі особи сподівань не справдили. А що гарячі кавказькі голови швидко холонуть, то другого вечора обидва Алики глипали на всі боки з меншим ентузіазмом.
Ігор, якого я не без підстав побоювався, ще під час наради в Мухтара висміяв мене. І тепер у «Зодіаку» я ловив на собі його глузливі погляди, проте контактувати зі мною йому явно не хотілося.
Алики пили пиво й лопотіли по-своєму. Часом до них підходили знайомці і щось шепотіли, часом вони разом або поодинці відвихалися у справах. Незабаром вони зовсім збайдужіють до пошуків маніяка-вбивці. Мухтар, не дочекавшись результатів, запросто може взяти мене за карк, як послідущого недоумка, що крутиться під ногами зі своїми божевільними ідеями і знає про деякі речі більше, ніж слід знати людям. Або подумає, що безглузді пошуки – то лише вигадка, а придурок з документами журналіста (тобто я) прагне підкопатися під…
Маленький Алик смикнув мене за рукав.
– Дивися! Отого бачиш?
Таких «дивися!» було вже багато, але цього разу інтонація Маленького Алика зовсім інша, він навіть говорить пошепки. І приятель його, Алик, увесь якось напружився. Я глянув туди, куди показували. І затамував дух. Як той, хто відчуває, що результат його довгої й важкої праці дуже близький, і забобонно боїться дихнути, бо можна все зіпсувати…
Хлопець у довгому коричневому плащі. Високий… хоч, мабуть, його зріст трохи вищий від середнього. Просто плащ створює таке відчуття… Широкоплечий… Руки на прилавку, правиця крутить склянку з горілкою… Великі руки…
Вони здаються тобі великими, ти хочеш, щоб це був ВІН…
Так, великі руки. І головне – поведінка. Голова, ледь утягнута в плечі, раз у раз повертається туди-сюди. Очі, безперечно, вишукують щось чи когось у напівтемряві бару.
Невже?!
Узагалі-то його дивна поведінка впадає в око лише мені. Я, по-перше, сиджу тут уже тиждень і різницю між тим, як поводяться завсідники «Зодіаку» та інших таких закладів і хлопець у коричневому плащі, завважити можу. А по-друге, я хочу завважити цю різницю.
Насправді ж чоловік той непримітний, як герой Патрика Зюскінда парфумер Гренуй, – істота без запаху. Увагу до себе не привертає. На нього теж ніхто не зважає. Крім мене й обох Аликів, що враз спалахнули вогнем азарту. Вони теж знають, як поводяться нормальні люди, тому й завважили щось дивне в поглядах хлопця у коричневому плащі.
Він?
Не він?
Хлопець допив горілку, заїв шоколадкою, замовив ще випити, знов постояв хвилин із п’ятнадцять, крутячи склянку в руці й зиркаючи на тих, хто сидів за столиками і стояв біля прилавка.
– Я його не знаю, – промовив Алик.
– І я, – відгукнувся Маленький Алик. – Бачив тут. От тільки не знаю, хто він і де живе.
Я промовчав. Раптом стало незатишно. Спокійно, тільки без паніки…
Дивний хлопець допив чергову порцію, доїв свій шоколад і пішов до танцювальної зали, де повільно, але впевнено розгорталися веселощі, що досягнуть свого апогею близько півночі. Я підвівся, щоб простежити за ним, та Маленький Алик стримав мене:
– Нікуди не дінеться. Можемо злякати.
Справді, дивний хлопець повернувся за півгодини, які видалися мені щонайменше добою. Він був сам. Замовив горілки. Знову постояв, позиркав довкола себе, покрутив у руці склянку, випив, видобув із кишені пакетик з жуйкою, поклав до рота одну пластинку… Чорт! Мені здалося чи він витріщився на мене?! І жест якийсь… Щось у ньому не теє…
Він чи не він?
Дивний хлопець знову зник серед танцюристів. Цього разу його не було довше. Майже годину. А потім… потім до виходу пішло дівчисько – чорнявка в червоній куртці. Яскрава помада робила її губи помітними навіть при такому тьмяному світлі. Ефектна тітонька, як сказав би Валерка.