Хто ліворуч від чотириокого? Відчинила сумна гладка дівчина з невиразним обличчям. Навіть не сумна, а ніби в якомусь трансі. Коротко і без смаку пострижена, неохайний блакитний халат, розтоптані капці, кілька прищиків на щоках, лобі та підборідді. До того ж жує щось. Серьога тут не живе. Такого вона не знає. До побачення!
Третя спроба. І остання в цьому блоці.
Постукали – двері відчинилися. Спочатку виткнулася собача морда. На собачих породах я не знаюся, але ця псинка явно породиста. А от і хазяїн. Звичайна зовнішність. Спортивний костюм. І – я помітив – маленькі кисті рук. Не він. Але граємо до кінця.
– Чаро, геть! – звелів собаці хлопець.
І пес підкорився. Тепер хазяїн запитально дивився на нас.
Розповідаю казку про Серьогу. Мене переконують, що такого тут нема. Вибачте. Нічого, буває. До побачення!
У сусідньому блоці – теж нічого. В одній кімнаті живуть двоє дівчаток, далі кругом сім’ї. Повний пшик. Фіаско. Кінець.
– Щось мені підказувало, що нічого з цього не вийде, – пробурчав я на вулиці, закутуючи шию шарфом від холодного листопадового вітру.
– Але спробувати ми мусили. – З Алли теж немов вітер видув учорашню переможну ейфорію.
Назад верталися мовчки. Звичайно, легше було підійти до бармена Сашка й викласти версію йому. Він би напевне сказав, там ми шукаємо чи ні. Ще краще – знову попросити допомоги в Мухтара. Але після історії з гомиком сама моя поява викличе в нього сміх. А що буде, коли я поділюся з ним новими божевільними ідеями?
Гаразд, усе закінчено. Програвати треба гідно. Не детектив я. Нічого не вдієш. Завтра збираю своє манаттячко – і ариведерчі, рідне студмістечко. На роботу треба. Фінгал майже зійшов. І забути про все слід… Хоч розумію чудово: довго ще, коли не довіку, мені снитиметься обличчя Юри Кріпака, а кожен телефонний дзвінок змушуватиме смикатися, бо я знаю, що вбивця на волі, і нема ніякої гарантії, що він не буде повідомляти мене телефоном про свій черговий вибрик… І я нічого не зможу зробити. Нічого нікому не доведу. І те, що рано чи пізно всі дізнаються, що я казав правду, мене зовсім не тішить. Тепер – кінець!
Коли я сказав це Аллі, вона не заперечувала. Не впоралися, це правда. Хрінові з нас детективи. Ставимо крапку.
І поцілувала мене.
5
У понеділок зранку випав перший сніг. Якийсь наче несправжній, дрібний і мокрий, він миттю танув, зливаючись із чорною грязюкою асфальту.
У середині листопада завжди така погода: природа нагадує про те, що незабаром зима, новий рік, у якому, можливо, зміниться життя кожного. Хай там як, а в мене з листопадовим снігом саме такі асоціації.
Ми всі чекаємо змін на краще, і я раніше щороку радів першому снігові. Але тепер, стоячи з сумкою на автобусній зупинці, почуваюся кепсько. Думки, що їх я вперто жену від себе, з неменшою впертістю повертаються до мене.
Ось і знайоме обличчя. Зрадівши можливості бодай на якийсь час забути про ту кляту справу, я почав згадувати, де бачив дівчину в теплій вовняній хустці й канарковому пуховикові, що оце підійшла до зупинки, тримаючи під руку зовсім незнайомого хлопця.
Чим же воно таке знайоме – те обличчя? Ця думка не давала мені спокою. Ну, де я її бачив, бляха?! Зовсім же недавно!
Повненька дівчина з прищиками… Негарних жінок запам’ятовуєш так само, як і надто вродливих…
Стоп.
Учора!
І, згадавши, я тут-таки звернув увагу на її супутника.
Він скидався на ведмедя: ступав важко, клишаво, незграбно, риси обличчя – наче в Собакевича. Середній на зріст, але природа розперла його вшир. Могутні плечі, міцні ноги, сильні руки. Від нього за кілометр віяло неприборканою дикою тваринною силою!
Ага, руки!..
Я усвідомлював, що поїдаю цього велета очима, що непристойно так витріщатися на людей, що він зараз зверне на мене увагу…
Він без рукавичок.
Величезні – чи мені так здається? – п’ятірні стирчать із рукавів пальта.
На пальці – обручка. Значить, оця, що стоїть поряд нього, з прищиками й затуманеним поглядом, – його дружина.
Сусідка чотириокого і хлопця з собакою Чарою.
Живе – живуть! – в одному блоці з барменами із «Зодіаку» – Юрком і Сашком.
Та сама неохайна товста дівчина в блакитному халаті. Вона відчиняла нам двері вчора і щось жувала.
Заспокойся, Шкарадо. Відвернися від них. Дивися в інший бік. Тепер згадай: ти вже давав маху кілька разів і знову підганяєш задачку під відповідь, що її вигадав сам. Сліди на мокрій землі, сліди пальців на шиї – ось за якими ознаками склали опис можливого – можливого! – вбивці. Чому він має бути таким насправді?