Припустімо, він справді хоче тільки вигородити свою подружку, а більше його ніщо не обходить… Стоп-стоп… Тут не лише в подружці річ! Усе просто: якщо її притиснуть, вона ні до кого іншого, як до нього, Ігорка, не побіжить під крильце. І, за логікою, приведе до нього лягавих. Він може відхреститися від неї, вона ж – ніколи. Розлютиться, і якщо він, падлюка, кине її і не захоче рятувати, то запросто втопить його. Скаже: оцей навчив на Юрка-бармена наговорювати. А коли менти перевірять «оцього» – довідаються, на своє щастя, що то бандюга середньої руки. Такого радо запакують. Словом, ніякого кохання тут і близько нема…
Далі. Чим, рятуючи свою шкуру, Ігорко може загрожувати мені? Просто заріже чи застрелить? Надто по-дурному, а він хлопець не без клепки. Припустімо, вб’є він мене. Добре. І міліція почне шукати вбивцю: справу ж бо затерти не дадуть. Я не переоцінюю своєї значущості, але газета неодмінно зіб’є бучу. Де шукати, зрозуміють відразу: не секрет же, що я робив останнім часом. Якщо менти доберуться до Мухтара, той відразу розшолопає, звідки вітер віє, і того-таки Ігоря на амбразуру кине. Він має це розуміти, тому вбити мене отак знаскоку не наважиться. А от усунути від справи якось інакше – налякати, спровадити знову до реанімації – запросто! Тож життям не життям, а здоров’ям я, без сумніву, ризикую. Перспективи, звичайно, невтішні…
Умостившись у ванні з гарячою водою, я прикидав можливі варіанти, як він може мене налякати, аж поки розслабився так, що думкам було вже ліньки крутитися. А потім зі мною сталося те, чого не траплялося ніколи: я заснув у ванні і прокинувся від холоду – вода вистигла. На саму думку, що уві сні я міг сповзти і захлинутися, мене пересмикнуло. Я вискочив з холодної води наче ошпарений і несамовито розтерся рушником.
Уже лежачи в ліжку і намагаючись повернути перерваний сон, я дійшов висновку: треба зробити все, щоб Ігор не встиг ужити проти мене якихось заходів.
Отже, я мушу діяти швидше.
2
– І що ти пропонуєш?
Аллу мені вдалося перехопити на перерві між другою і третьою парами. Ми вмостилися в коридорі біля підвіконня. Я раз по раз зиркав на годинника – уже п’ятнадцять хвилин, як тривала прес-конференція, присвячена виставці малюнків учнів школи для обдарованих дітей. Зважаючи на те, що жоден такий захід ніколи не починався вчасно і що триває він не менш як годину, з Аллою я можу вільно розмовляти ще хвилин із п’ятнадцять.
– Події треба форсувати. Скільки тобі треба часу, щоб зіграти цю гру?
– Яку гру?
– Ну як же?… Ми ж говорили: вікно спальні, принада…
– Я розумію. Тільки, здається, мені цієї ролі не доручали.
Отакої! Напевне, боксери відчувають те саме, коли їм завдають нокауту.
– Почекай, а хто ж буде… теє… здійснювати…
– Не знаю. – Чи не вперше я бачив байдужість у її очах. – Я не підходжу на цю роль.
– Слухай, не змушуй мене говорити всякі банальності з приводу того, що твоя подруга і решта тих, кого він убив…
– Не тисни на мене, добре? – Її долоня легенько погладила мою руку. – Ми поки що підозрюємо, що він їх убив.
– Я відчуваю, що це він. І я доведу!
– Не кричи! – Я справді підніс голос, привернувши увагу кількох студентів, що проходили повз нас. – Це перше. І доводь без мене. Це друге. Я все розумію, одначе ти не можеш дорікнути, що я не допомагала тобі, скільки могла. А як пішло вже на те, то я боюся. Не дивись на мене так, боюся – і все! З мене погана акторка, а якщо він і клюне, то я все одно не зможу перебороти себе, свого страху. – Вона присунулася майже впритул і стишила голос. – Я весь час боялася, ще від першого випадку. А коли вбили Таньку, думала: здурію від страху. Вночі боялася шереху коло дверей, боялася темних коридорів, неосвітлених алей… І до тебе в редакцію зателефонувала зі страху: мені треба було поділитися ним з кимось. Із тобою не страшно. До того ж, коли оповідаєш про свій страх, не конче називати його причини. Тоді менше боїшся… Вибач, я нічим не зможу зарадити.
Алла відсунулася. І раптом мені стало спокійно від того, що я зрозумів її логіку. Тепер, нарешті, недомовок між нами нема.
– Добре. – Я спробував усміхнутися. – Придумаємо щось… Забудь…
У коридорі було порожньо: ми не помітили, що вже десять хвилин, як почалася третя пара.
3
– Ти куди зник?
Юльчин дзвінок збив мене з важливої думки, якою мав закінчитися репортаж про відкриття виставки.