– Ти справді щось іще вивідуєш?
– Вивідую. Але тільки щоб задовольнити свою цікавість. Я ж казав: слідчому не вірю. Та ви читали мою писанину…
– І дізнався щось?
– Значить, вам теж цікаво?
Редактор трошки попустив вузол краватки.
– Ні, Андрію, мені не цікаво. Ти сам розумієш, що начальникові МУВС легко на мене впливати. Але припинити дурну гру я тебе більше не проситиму. Тобі, я так розумію, просто нема чого робити. Світом нудиш без роботи. Так от, із понеділка поїдеш до Миколаєва на фестиваль бардівської творчості «Пісня, гітара і я». З нашого міста вирушає ціла група: учасники, спонсори, представники преси. Умови спонсорів – щоб преса широко все висвітлювала. Поїдеш від нашої газети, віддаю цілу шпальту. Все. Повертатися до цієї теми я більше не хочу. Якщо не заспокоїшся – вибач, звільню к лихій матері. – Він картинно розвів руками.
– До понеділка – п’ять днів. Устигну? Цікаво, звідки в райвідділі пронюхали? Я ж був тихіший від води…
– До речі, сьогодні о другій тебе хоче бачити Мурашко. Але май на увазі, тобі ще матеріал здавати. Іди працюй.
До свого кабінету я не пішов. Подався до вбиральні й чомусь помив руки. Крана не закручував. Глянув на свою збентежену фізіономію в дзеркало. Дзюрчання води стимулювало роботу сірої маси.
Припущення надто неймовірне, щоб у нього повірити. Але нічого іншого на думку не спадало.
Ігор. Без нього не обійшлося.
5
Полковник Мурашко хотів був укинути до рота льодяник, але передумав і заховав у кишеню кітеля.
– Ви знаєте, шановний Андрію Миколайовичу, що через вас я вчора мало не порушив заборони лікарів і не закурив?
– Чому через мене? Тут усе від вашої сили волі залежить…
– Саме тому я й заспокоюю нерви льодяниками. Тож моя сила волі при мені, і саме через це я розмовляю з вами по-доброму, дарма що відчуваю непереборне бажання притягти вас до відповідальності. Найкраще до кримінальної. Щоб ви парашу понюхали й педерастів у камері порозважали своїми казочками. Може, хоч це вас утихомирить.
– З якого це дива? Бо так хочеться начальникові райвідділу? Хоча… чому я запитую… У вас тут уже сидить один. Принаймні я знаю про одного. А скільки ще людей, про яких ніхто не знає?
– Так, справді. Ніхто ні в чому не винен. Ми тут сваволимо. За що ж ви так не любите міліції, Андрію Миколайовичу?
– Люблять жінок, батьків, хороші книжки, гарну музику, смачну їжу, природу. Нашу міліцію поважають або не поважають. Поважають того, хто заслуговує на довіру. А нашій міліції я не довіряю.
Задзвонив телефон. Мурашко не зреагував, дивлячись на мене, як мені здавалося, з жалем.
– Я не маю охоти дискутувати з вами на цю тему. Ви можете не любити міліції, але від дотримання законів це не звільняє.
– Цікаво, що ж я порушив?
– Хоч би й паспортний режим. Ви проживаєте без прописки.
– Її скасували.
– Хто? Гаразд, нехай не прописка. Нехай реєстрація. Але ви її не маєте, а це порушення закону. Я це легко доведу. Раз. – Полковник загнув палець. – Наймаєте собі квартиру без угоди про оренду. З ким ви там усно домовилися і кому платите – не важливо. Закону не дотримано. Клопіт матиме господар, який вас відразу вижене. Два. – Він загнув іще один палець. – Але поки це все адміністративні правопорушення. Згадаймо одну справу п’ятирічної давнини, а саме – вашу участь в одній кримінальній афері. Нехай ви збирали матеріал для статті, але ж мали контакт з рецидивістами, порушивши закон. А між іншим, слідство тоді було поверхове і багато на що прокуратура просто махнула рукою, бо саме ваші дії багато в чому допомогли органам слідства. Та зв’язок із організованою злочинністю… Яка різниця, кого там убили потім? Хто тепер пам’ятає? Такі справи часто спливають знову. З’являються нові факти… І строк давності ще не скоро вийде… Але це минуле… Тепер згадайте Наталку Кущенко. Вбили її не ви – це доведено. Але ж ніхто не довів, що ви її не зґвалтували! Нещасна дівчина, зґвалтована перед смертю… Хоча з вас поки що й незаконного проживання досить…