Полковник Мурашко домігся свого. Кожне його слово входило в мене, як цвях у живу плоть розіп’ятого під ударами холоднокровного ката бідолахи.
– Мовчите? Далі. Те, що ви тепер робите у студмістечку, теж суперечить законові…
– Я проваджу журналістське розслідування.
– А хто вам доручив це? Не чую! – Очі полковника хитро примружилися. – Ваш редактор уважає це за порушення трудової дисципліни. До того ж ми як державна структура можемо притягти вас до відповідальності за наклеп.
– На якій підставі?
– Спираючись на ваші публікації. На початок і їх досить. Сили нерівні. Процес виграємо ми. На газету накладемо штраф. Редактор буде не в захваті. Наслідки, думаю, зрозумілі. Вам це все треба? – Тепер він приязно й поблажливо усміхався. – І все через що? Через вашу бурхливу фантазію?
– Не така вже й фантазія це все… Після того, що ви мені тут наговорили, бачу: моя фантазія блідне проти вашої. Можна вас запитати про щось?
– Авжеж!
Вибалакавшись, полковник Мурашко з чистою душею поклав льодяника до рота.
– Хто вам доніс на мене?
– Не зрозумів…
– Хто нашептав про мій особистий інтерес у студмістечку, який вам не до вподоби?
– А чому хтось мав доповідати?
– Не думаю, що моя персона – об’єкт вашого постійного спостереження…
Мурашко з хрумкотом розгриз льодяника.
– Значить, так. Більше в нас розмови на цю тему не буде. Дізнáюся, що ти… – нарешті він уволив своє давнє бажання й перейшов на «ти», – і далі витинатимеш свої штуки, – усе, що я сказав, стане дійсністю. І ООН не допоможе. До побачення!
Я хотів іще щось сказати, але передумав, узяв підписану перепустку і вже коло самісіньких дверей не стримався:
– Якщо у вас така болісна реакція – значить, я на правильному шляху. До сьогодні мене ще гризли якісь сумніви, але тепер їх нема. До побачення!
До роботи я не дотерпів: примостився у скверику на мокрій лавці, дістав із сумки Валерчин диктофон – маленький, але потужний японський апарат – і перемотав запис. Сумка, звичайно, трохи приглушила звук, та все одно записалося навіть краще, ніж я сподівався. Голос полковника Мурашка впізнати можна…
Дуже цікава розмова в нас відбулася. Незле поговорили. Нормальний журналістський матеріал.
6
Коли я ввечері збирався йти з дому, зателефонувала Алла.
– Як справи?
– Знайшов тобі заміну. Зараз поїду до Мухтара. Обмаль часу лишилося. Сьогодні дещо сталося, треба швидше діяти. Мене, як співав Висоцький, сп’янив азарт.
– Вибач за вчорашнє.
– Я розумію. Зустрінемося сьогодні? Вдома будеш?
– Тому й телефоную… В усіх гуртягах – облави. Менти ходять по кімнатах із шостої ранку, перевіряють, хто нелегально живе. Сам розумієш, скільки таких… Тим, кого застукали, наказано звільнити кімнати протягом двадцяти чотирьох годин, а комендантам – простежити за цим. Коменданти казяться: їх же теж штрафують. Ще й нелегали хабарі тицяють… Бабці-вахтерки радіють: з’явилася можливість не пускати нікого без документів. Кажуть, раніше так було… Тож просто так тепер не зайдеш. Переказяться – і все втихомириться, гадаю… Тільки чого це вони наче з ланцюга зірвалися?
– Розберемося, – кинув я, бо вже знав відповідь.
Мурашко отримає бандероль на своє ім’я. Флешку. Копію запису й файл із варіантом моєї статті про залякування журналістів. Комітет у справах свободи преси, ба навіть політична опозиція за такий фактаж мені пам’ятник поставить. Полковник будь-що почне мене шукати – і тоді поговоримо знову. Мені набридло, що мене лякають.
До речі, про залякування. Тепер у нас Ігор на черзі…
7
Дуже добре, навіть чудово, що Мухтар і обидвоє Аликів сприймають усе як цікаву гру, котра хоч трохи урізноманітнює їхню рутинну бандитську житуху.
Очі їхні палають азартним вогнем. Їм хочеться якнайшвидше розпочати полювання. Точніше кажучи, риболовлю. Закинути вудку з принадою-живцем і чекати, поки клюне. Хай там як, але перший час підтримуватимуть мою затію. Я був чомусь упевнений: тих п’яти днів, що я маю, замало для того, щоб риба ковтнула принаду, але відступитися було б дурницею.
Трюк із диктофоном спрацював, але не зовсім так, як хотілося. Мурашко телефонував і не добирав слів на мою адресу. Казав, що навряд чи хто з місцевих наважиться слухати цю «музику», а коли я пообіцяв, що її можуть прослухати там, де зацікавлені в тому, щоб його, тобто Мурашкове, місце посіла інша людина, він пояснив, що закони я все одно порушую і йому нескладно буде це довести. Хай там хто сидить у чиєму кріслі, а я однаково матиму страшенний клопіт. І мій редактор теж.