— Хвилинку, Яйцеголовий, Пеггі стерегтиму я!
Поп Корн стояв у дверях, чи точніше, заповнював собою весь прохід. Я затремтів. Звісно, якщо Пеггі стерегтиме він, це буде ефективно, жоден привид більше не пройде.
Поп Корн підморгнув Пеггі.
— То як, Пеггі? Ми з тобою друзі, чи не так?
Пеггі дивилась на стелю. Поп Корн сприйняв це за згоду і потягнув мене з палати.
— Якщо хочеш дівчину — бери Сандрін. Пеггі моя і більш нічия.
— За яким правом?
— За правом першого. Якщо ти чимось незадоволений — можемо битися.
— Насправді я суперзадоволений.
Я трохи стомився і пішов посидіти до ігрової кімнати. Там якраз була Сандрін. У Сандрін, як і в мене, лейкемія але, здається, її лікування проходить успішно. Ми називаємо її Китаянкою, бо в неї чорна блискуча перука з прямого жорсткого волосся з чубчиком, що робить її схожою на китаянку. Вона дивиться на мене і вистрілює бульбашкою з жувальної гумки.
— Можеш мене поцілувати, якщо хочеш.
— Навіщо. Жувальна гумка тебе не задовольняє?
— Ти на це нездатний, ти — нуль. Впевнена, ти ніколи цього не робив.
— Не сміши. У п’ятнадцять років я робив це вже багато разів, будь певна.
— Тобі п’ятнадцять? — здивувалась вона.
Я перевірив по годиннику.
— Так. Якраз минуло п’ятнадцять.
— Я завжди мріяла, щоб мене поцілував дорослий п’ятнадцятирічний хлопець.
— Авжеж, це привабливо, — бовкнув я.
Вона скорчила неймовірну гримасу, виставивши губи вперед, стала схожою на присоску, розплющену на віконному склі, і тут я зрозумів, що вона чекає на поцілунок.
Обернувшись, я бачу всіх моїх друзів, які спостерігають за мною. Жодної можливості здрейфити. Треба бути чоловіком. Прийшла пора.
Я підходжу і цілую. Вона стискає мене в обіймах, я не можу відірватись, все зволожується, раптом, без попередження, вона всовує мені в рот свою жувальну гумку. З несподіванки я її ковтнув. Мене взяло зло.
І у цей момент чиясь рука торкнулась мого плеча. Біда не ходить сама — прийшли мої батьки. Сьогодні неділя, я й забув.
— Оскаре, ти не познайомиш нас зі своєю подругою?
— Вона мені не подруга.
— Може, ти все таки нас познайомиш?
— Сандрін. Мої батьки. Сандрін.
— Рада з Вами познайомитись, — каже Китаянка, прибираючи солоденького вигляду.
Я б її задушив.
— Хочеш, щоби Сандрін пішла з нами у твою палату?
— Ні, Сандрін залишиться тут.
Повернувшись у ліжко, я відчув, що стомився, і трохи поспав. Все одно я не хотів із ними розмовляти.
Коли я прокинувся, вони як завжди вручили мені подарунки. Відколи мене поклали у стаціонар, у моїх батьків виникли проблеми зі спілкуванням, тож вони приносять дарунки, і ми марнуємо післяобідній час, читаючи правила гри та інструкції з використання. Що стосується пояснень, мій тато — цілком безстрашний: навіть якщо вони написані турецькою чи японською, він не падає духом, а береться за схеми. Просто чемпіон світу з марнування часу в неділю пополудні.
Сьогодні вони принесли плеєра. Тут я ніяк не міг їх розкритикувати, навіть якби хотів.
— А вчора ви не приїздили?
— Вчора? Навіщо? Ми ж можемо лише в неділю. Чому ти запитуєш?
— Вашу машину бачили на стоянці.
— У світі не один червоний джип. Машини взаємозамінні.
— Авжеж. Не те що батьки. А жаль.
Тут я їх просто прибив на місці. Тоді взяв плеєр і при них двічі поспіль прослухав диск «Лускунчик». Дві години вони не могли сказати ні слова. Так їм і треба.
— Тобі подобається?
— Так. Я хочу спати.
Вони зрозуміли, що мусять іти. Їм було страшенно незручно. І вони ніяк не могли наважитися. Я відчував, що вони хочуть поговорити, але не знаходять слів. Мені подобалося дивитись, як тепер страждають вони.
Потім мама кинулася до мене, міцно обняла й промовила здавленим голосом:
— Я люблю тебе, Оскаре, я так тебе люблю.
Я хотів опиратися, але в останню мить поступився; пригадалися давні часи, часи, коли мене просто пестили, часи, коли вона без тривоги в голосі казала, що любить мене.
Після цього я, видно, трохи задрімав.
Бабця-Ружа — чемпіонка з пробудження. Вона завжди приходить на фінішну пряму якраз тоді, як я розплющую очі. І в цю мить вона завжди усміхається.
— Ну, як батьки?
— Як завжди, нездари. Подарували «Лускунчика».
— «Лускунчика»? Цікаво. У мене була подруга, яку звали так само. Справжня чемпіонка. Вона ламала шиї суперників між стегнами. А Пеггі Блу, ти ходив до неї?