— То це не ти, Пеггі? Я завжди думав, що це ти кричиш уночі.
— А я — що ти.
Ми не могли отямитися від того, що відбувалося і що ми казали один одному: в дійсності кожен думав про іншого вже давно.
Пеггі Блу стала ще блакитнішою, в неї це означало, що вона соромиться.
— Що ти тепер робитимеш, Оскаре?
— А ти, Пеггі?
Сказитися можна, скільки у нас спільного: однакові думки, однакові запитання.
— Ти хочеш спати зі мною?
Дівчата — це щось неймовірне. На таку фразу, як оця, я потратив би години, тижні, місяці, прокручуючи її в голові перед тим, як сказати. Вона вимовила її так природно, так просто.
— О’кей.
І я заліз до неї в ліжко. Було трохи тіснувато, але ми провели прекрасну ніч. Пеггі Блу пахне горішками, її шкіра була такою гладенькою, як у мене під пахвою, тільки в неї геть усюди. Ми багато спали, багато мріяли, лежали пригорнувшись один до одного, розповідали про своє життя.
Ясно, що вранці, коли старша медсестра мадам Ґоммет застала нас разом, розігралася ціла опера. Вона почала верещати, нічна медсестра заверещала також, обидві репетували одна на одну, потім на Пеггі, потім на мене, стукали дверима, брали інших у свідки, називали нас «бідолашними», тоді як ми були дуже щасливими, і лише поява Бабці-Ружі поклала край цьому концертові.
— Може, нарешті дасте цим дітям спокій? Кого ви повинні задовольняти: пацієнтів чи правила? Що мені до ваших правил, до одного місця їх. А тепер замовчіть. Ідіть чубитися десь-інде. Тут вам не роздягальня.
Це прозвучало безапеляційно, як завжди у Бабці-Ружі. Вона відвела мене до моєї палати, і я трохи поспав.
Коли я прокинувся, ми змогли порозмовляти.
— Оскаре, у тебе з Пеггі серйозно?
— Залізно, Бабцю-Ружо. Я суперщасливий. Цієї ночі ми одружились.
— Одружились?
— Так. Ми робили все, що роблять одружені чоловік і жінка.
— Он як?
— За кого Ви мене маєте? Мені… — котра зараз година? — минуло двадцять років, я живу так, як хочу, хіба ні?
— Звісно, що так.
— І потім, уявіть собі, все те, що раніше викликало у мене, підлітка, відразу, як от: поцілунки, пестощі, зрештою мені сподобались. Кумедно, що ми так змінюємося, правда?
— Я дуже рада за тебе, Оскаре. Ти добре ростеш.
— Ми не спробували лише одну штуку — поцілунок з язиком. Пеггі Блу боялася, що завагітніє від цього. Як Ви гадаєте?
— Гадаю, вона має рацію.
— Справді? Можна мати дітей, цілуючись у губи? Тоді в мене будуть діти від Китаянки?
— Заспокойся, Оскаре, все-таки ймовірність цього низька. Дуже низька.
Бабця-Ружа мала такий упевнений вигляд, що я трохи заспокоївся, бо, скажу тобі, Господи, лише тобі, що один раз, а то й два чи більше ми з Пеггі Блу таки просовували язика.
Я трохи поспав. Потім пообідав з Бабцею-Ружою, і мені стало краще.
— Я був страшенно стомленим сьогодні вранці.
— Нічого дивного. Від двадцяти до двадцяти п’яти років ми допізна розважаємось на вечірках, влаштовуємо свята, ведемо розгульне життя і не дуже про себе дбаємо. За це треба платити. Ти не хотів би сходити до Бога?
— Нарешті, Ви знаєте його адресу?
— Гадаю, він живе у каплиці.
Бабця-Ружа одягла мене так, ніби ми зібралися на Північний полюс, обняла і повела до каплиці, яка стоїть у глибині лікарняного парку, за замерзлими галявинами, втім, годі пояснювати тобі де це, адже це твій дім.
Я був шокований, коли побачив твою статую, точніше стан, у якому ти перебував: практично голий, худющий, на хресті, весь у ранах, закривавлена від колючок голова вже не тримається на в’язах. Це мені нагадало мене самого. Я обурився. Якби я був Богом, як ти, я такого не допустив би.
— Бабцю-Ружо, будьте серйозні, Ви як кечистка, колишня відома чемпіонка, не будете ж Ви в це вірити!
— Чому ні, Оскаре? Невже ти мав би більше довіри до Бога, якби перед тобою постав культурист з напрацьованими біфштексами, виступаючими м’язами, лискучою шкірою, короткою зачіскою і трусиками, які вигідно підкреслюють форми?
— Ну…
— Подумай, Оскаре. Хто тобі ближчий: Бог, який нічого не відчуває, чи Бог, який страждає?
— Звісно, той, що страждає. Але якби я був ним, якби я був Богом, якби у мене були його можливості, я б уникнув страждань.
— Ніхто не може уникнути страждань. Ні Бог, ні ти. Ні твої батьки, ні я.
— Авжеж. Згоден. Але навіщо страждати?
— Власне не всяке страждання є стражданням. Вдивись краще в його обличчя. Придивись. Хіба у нього вигляд страждаючого?
— Ні. Дивно. Він не виглядає на людину, у якої щось болить.